Холодна Гора

Я замовк. Продовження дискусії було небезпечним. Тут ні, але в Німеччині я можу за це поплатитись. Але в той час я про це не дбав. Не міг повірити в те, що старі товариші можуть стати донощиками. Суперечка з Петерманном загострилася. Врешті втрутився Альбрехт:

— Чоловіче, не галасуй тут, адже ніколи не можна знати, хто тебе підслуховує.

Я так і не зрозумів, проти кого він хотів мене застерегти. Чи перед теперішнім ДПУ чи перед майбутнім гестапо. В усякому разі, я вгамувався.

Ті розмови завжди так закінчувалися. Вони починалися серед різних в’язнів, і коли досягали певної межі, припинялися, бо учасники боялися їх продовжувати. Кожен, хто хотів продемонструвати на догоду гестапо свої антирадянські настрої, ризикував викликати негайне незадоволення ДПУ. Росіяни могли поміняти свої наміри й затримати людей на місяць, особливо якщо йшлося про окремих осіб, які гостро виступали проти рад. Більшість робітників у нашій камері були розумнішими за мене — у тій складній ситуації вони обрали єдино можливу лінію поведінки — мовчанку.

Більшість із них була й лишилася чесними соціалістами. Вони стали ворогами ДПУ, сталінського деспотизму, але не соціалізму.

Вони повернулися до табору соціалістичної демократії. Диктатура пролетаріату призвела до деспотизму однієї людини, до візантійського культу диктатора, ганебного для кожної вільної людини, до винищення старої гвардії революції, до огидного шельмування кращих людей великого Жовтня, до пригноблення величезної більшості нікчемною меншістю, до фізичного винищення й неволі 8 мільйонів неповинних людей. Ці колишні німецькі робітники не хотіли мати нічого спільного з диктатурою пролетаріату. Але не зреклися ідеалів Лібкнехта та Рози Люксембург. Вони хотіли соціалізму, але не за рахунок втрати свободи.

Я чекав на допит «трьох магів», але даремно. Очевидно та комісія мала своїм завданням вербувати агентів для ДПУ. Мені здалося ідіотизмом займатися вербування серед чоловіків і жінок, серця яких були переповнені ненавистю до ДПУ. Але, зрештою, це був старий трюк. Вони знали, що царська охранка часто використовувала ув’язнених революціонерів як своїх агентів, то чому не спробувати це й зараз?

Резони були примітивні. Царська охранка арештовувала не прихильників царату, а прихильників революції, які боролися проти царату. Поборники свободи також були з крові й кості. Могло статися, що той чи інший не витримував катувань і зраджував своїх товаришів. Таємна поліція тоді випускала його на волю з умови, що він буде на неї працювати. Якщо ж він не дотримувався цієї умови, поліція повідомляла про його зраду старих товаришів, у середовищі яких він перебував. Маючи вибір — ганьбу чи злочин, — слабкі вибирали злочин. Саме таким чином Малиновський, член думи від більшовиків, став агентом охранки.

Але ж тут були арештовані люди, що були щирими доброзичливцями державного устрою, яких чекісти мали б охороняти. Довголітнє перебування цих людей в ув’язненні викликало в них глибоку ненависть до гнобителів — тим більше, що чекісти гнобили їх в ім’я тієї ж самої ідеї, за яку ці німецькі робітники боролися. То як же можна було припустити, що чоловік, який постраждав від ДПУ, піде на службу до того самого ДПУ?

Один робітник із Штудгарта на ймення Мюллер, якому була зроблена така пропозиція, розповів мені:

— Я погодився, зовсім не збираючись мати з цими людьми ніякої справи. Не хочу я мати нічого спільного і з Гітлером. Досить з мене політики. Хочу, нарешті, мати спокій. Повернуся до своєї праці.

— А ти хто?

— Я механік.

— А як сюди потрапив?

— У Німеччині я працював у партії, в організації Червоних профспілок, у Лізі та Союзі бойовиків Червоного фронту. Можеш не сумніватися, що нацисти знали мене дуже добре. В 1933 році вони зробили в мене обшук і помістили мене до концентраційного табору.

Через три тижні мені вдалося звідтіля втекти. Потім чотири роки в еміграції. Тоді ми ще були дурними й обов’язково хотіли працювати за своїм фахом. Мої товариші по партії пообіцяли здобути мені візу до Радянського Союзу. Я спочатку погодився, але візу вони не дістали. В цей час я був у Швейцарії. Разом із товаришем ми вирішили перейти радянський кордон без візи. Ми приїхали до Фінляндії й під Сестрорецьком перетнули кордон. У передмісті Ленінграда з’явилися в ДПУ. Нас ув’язнили, і ми фактично так і не побачили країни. З того часу вже минуло три роки.

Мюллер був чоловіком мудрим, замкненим у собі й симпатичним. Він навіть не картав ДПУ за втрачені три роки життя. З неспокоєм шукав нової орієнтації. Соціалізм лишався для нього поза дискусією. Так чи інакше, він має перемогти. Але історія зараз стала надто складною, і він не бачив якою дорогою повинен іти.

Через кілька днів після мого прибуття до депортаційної камери в ній з’явився ще один єврей — німецький комуніст Ганс Давид.

Був він високий і стрункий, мав досить репрезентативний вигляд.

Під час війни 1914 року був німецьким офіцером, дійшов до звання капітана й отримав одну з найвищих німецьких нагород. Петерманн хотів його заспокоїти стосовно подальшої долі.