Холодна Гора

Жертви «чистки» були серед усіх народів Союзу, але національні меншини були особливо упослідженими. В усіх великих містах Союзу жили невеликі групи, які мали своїх одноплеменців у інших республіках і навіть за кордоном. Німці мали свою республіку на Волзі, вірмени — свою на Південному Кавказі, узбеки — в Центральній Азії. Батьківщини груп латвійців, литовців, фінів, греків, болгар, поляків, персів та китайців знаходилися поза Радянським Союзом. Групи цих людей століттями жили розсіяними по російській території й не піддалися асиміляції. Доки вони жили разом у аграрних колоніях, подібно німцям у південній Україні, то трималися своїх національних традицій і способу життя. Ленінська національна політика не тільки дала можливість усім пригніченим народам царської Росії самовизначитися на теренах їхньої осілості, але й забезпечила культурну автономію малим групам, розсіяним серед інших народів. Це дало їм не тільки власні школи, клуби, національні театри, де вони слухали вистави їхньою рідною мовою, але й також рівність перед законом. У перші роки після революції не хто інший як Сталін був Народним комісаром у справах національностей і під ленінським керівництвом здійснював цю розумну і далекоглядну політику, що поклала край національним утискам та об’єднала народи в їхній боротьбі проти царизму. І ось тепер усі ці національні меншини були ліквідовані за наказом Сталіна. Всі чоловіки були заарештовані, жінки вислані з європейської Росії до азіатської, а дітей часто здавали до дитячих будинків ДПУ. В такому провінційному місті, як Харків, жило близько 600 вірмен. І ось одного осіннього дня 1937 року було арештовано понад 300 чоловік, а чотирма тижнями пізніше — решта. Були то, в основному, чистильники взуття, шевці та дрібні крамарі. Довгий час не могли вони зрозуміти, з якої причини опинилися у в’язницях НКВС. За вірменами рушили латиші й німці, за ними пішли греки й болгари, які жили в південній Україні, — найкращі городники країни. Потім прийшла черга поляків і литовців, фінів і естонців, азербайджанців і персів, узбеків і китайців та багатьох інших маловідомих етнічних груп. Складається враження, що ДПУ у своїх акціях ставило собі за мету расову чистку російських міст.

Усі ці люди мали стати «шпигунами», як того хотіло ДПУ. Німці, поляки й латиші шпигували на користь Гітлера. Китайці, корейці й монголи на користь Японії. Вірмени, ассірійці та перси віддавали перевагу британській «Інтелідженс сервіс». Тут ДПУ дотримувалося своїх порядків. Мої китайські співкамерники — бідні пральники — гірко скаржилися на вчинену їм НКВС національну кривду, за задумом якої вони мали бути «шпигунами» Японії — одвічного ворога їхньої вітчизни. Вірмени в кабінетах слідчих без будь-якого протесту «зараховувались» на службу до британської розвідки.

До в’язниць рушили мільйони простих людей з міст і сіл. Людей, які ніколи не мали нічого спільного з політикою і які завжди були лояльними до будь-якої влади, аби тільки вона їх не дуже утискувала. Ці люди рідко брали участь у масових рухах і робили це лише на крутих віражах історії. У звичайні ж часи працювали, народжували дітей та порались на своїх городах. Вони голодували, коли голодував край, втішалися, якщо справи в державі йшли на краще.

Зараз же вони втратили всяку орієнтацію. Не відали, звідки взялося лихо, що відірвало їх від домівок, не розуміли, куди їх несе. В камерах вони благально дивилися в очі інтелігенції й, здавалось, питали:

«До чого воно йдеться? Що ви зробили з нашою країною?» — й не отримували ніякої відповіді на свої мовчазні питання. Ті, від кого вони чекали відповіді, самі мучилися тими самими питаннями, знов і знов прокручуючи їх у своїй голові та дискутуючи між собою.

Який у тому всьому політичний сенс? Навіщо диктатор арештовує своїх людей? Не лише байдужих, яких влада мала за ворогів, не лише слабких, котрі завжди чекають поліпшення політичного курсу, але й своїх беззастережних і фанатичних прибічників. Навіщо ДПУ примушує зізнаватись у злочинах, у які само не вірить? Коли прийде, нарешті, кінець цьому шаленству?

Останньою організацією, підданою чистці, був апарат ДПУ.

Слідчих посадили до їхніх власних камер, де вони раніше тримали своїх жертв. В’язні часто зустрічалися зі своїми слідчими, і тоді старі питання поставали знов. Але чекісти самі не знали, що вони творили й для чого. Вони так само, як і їхні жертви, від початку й до кінця не розуміли того, що діялося. Тільки набагато пізніше, коли все дійшло до свого логічного кінця, найпроникливіші з в’язнів змогли, оцінивши загальні обсяги того, що сталося, та проаналізувавши незліченні випадки, в яких індивідуальність не мала ніякого значення, розкрити мотиви, якими керувався диктатор, розпочавши велику чистку.