Холодна Гора

— Вони помічають брак потрібних людей занадто пізно. Зараз виробництво ще працює за інерцією. Не так добре, як раніше, але працює.

Що ж до наукових інститутів, то там справи йдуть набагато гірше.

Ми ще довго розмовляли, але подумки я був далеко. Думав лише про одне: що маю робити? Яким чином вирватися з пастки, в яку потрапив? Чи залишатися бездіяльним і з відкритими очима чекати своєї загибелі? Але ж я ще на волі й маю можливість апелювати до партії, до різних інстанцій у Москві. Перш за все, я не винний.

І якщо харківське ДПУ помітить, що високі інстанції цікавляться моєю долею, вони будуть більш обережні.

У 1935 році, коли до влади в інституті прийшов Давидович і звинуватив мене в тому, що я очолюю антирадянську групу, я також був у тяжкій ситуації. Але ж тоді ми боролися й перемогли. Їздили до Центрального комітету в Москву. Давидовича було усунуто, з Англії повернуто Лейпунського й призначено директором інституту. Але зараз ситуація була іншою. Гасло «революційної пильності» було офіційним, і після великих показових процесів тисячі людей пішли до в’язниць. Становище не полишало місця для ілюзій. П’ятаков, Муралов, Бухарін, Каменєв, Зінов’єв були агентами іноземних держав не більше ніж я, але ж усі вони були знищені. То чому я маю сподіватися на щось інше?

Тієї ночі я не міг заснути. Все думав про те, що маю чинити.

Один шлях був завжди переді мною відкритий, але я не хотів на нього ставати й не брав його до уваги. Незважаючи на те, що я до глибини душі був розчарований перебігом революції та давно втратив свою віру в партію, я не вважав за можливе віддатися під захист свого посольства. Це було б для мене моральним самогубством. Саму думку про це я негайно відкидав, як тільки вона з’являлася. Міг би, однак, поїхати до Москви й поговорити про свої справи з приятелем у комісії партійного контролю. Була то людина справедлива й дуже впливова. Хоч я й дав підписку, але ж комісія партійного контролю є найвищим партійним органом у країні, і їй можна про все розповідати. Чи зможе мені ще хтось допомогти? Може, порадитися з Лейпунським? Перелякається, але допоможе.

Нарешті, вранці я прийняв рішення поговорити з Лейпунським.

Олександр Ілліч Лейпунський був єдиним із радянських людей, кого я одразу полюбив. Він випромінював чарівність, якій ніхто не міг протистояти. На той час було йому 33 роки. Середнього зросту, стрункий, з блакитними ясними очима й чорним волоссям. Його міцна статура свідчила про пролетарське походження. Він був найталановитішим серед молодих фізиків Радянського Союзу й знаходився на межі двох поколінь. Усі провідні фізики Радянського Союзу походили з царської інтелігенції, але вони чесно перейшли на бік радянської влади й самовіддано працювали над виконанням державних замовлень. Партія, однак, не мала їх за своїх. Вона вирішила створити свою пролетарську інтелігенцію і довірити їй керівництво культурним та науковим життям країни. Щороку до наукових інститутів приходили аспіранти, які пройшли промислову практику. Вони закінчували робітничі факультети, пізніше університети й поставали перед завданням стати науковцями. Не завжди найбільш талановиті відбиралися таким шляхом. Але партія вірила, що якщо вона посилатиме багато молодих пролетарів до вищої школи та в наукові інститути, то справжні таланти рано чи пізно проявлять себе.

Але поки що минуло мало часу, і фізики пролетарського походження, які могли б хоч трохи прирівнятися до вчених старої школи, ще не з’явилися. Лейпунський стояв на межі між двома віковими групами. Він походив з молодого покоління, яке здобувало освіту вже в радянські часи, але мав такий широкий науковий світогляд, якого молодь не знала. Був він пролетарського походження в радянському сенсі цього слова, його батько був робітником і будував шляхи.

Сам Лейпунський три роки працював на фабриці в провінції.

Він зміг приготуватися до навчання, вступив до комсомолу та партії й був направлений до фізичного інституту в Ленінграді, яким керував професор Йоффе. У 1929 році уряд України прийняв постанову про створення в Харкові подібного інституту. Майже всіх фізиків було набрано в Ленінграді, цьому старому центрі російської науки.

Директором було призначено представника старої школи Івана Васильовича Обреїмова. Молодий комуніст Лейпунський повинен був йому допомагати як «червоний директор». Керівництво інститутом поступово перейшло до його рук. Йому в той час було лише двадцять шість, але всі визнавали його незаперечний авторитет. Він легко, часто з усмішкою на вустах, залагоджував складні адміністративні справи. Довіряв людям, з якими працював, і ця довіра їх окриляла.

Не було в ньому нічого від наукового бюрократа. На початку свого існування інститут мав незначний адміністративний апарат, який виконував доручення науковців, не дуже дбаючи про ієрархію.