Холодна Гора

Лейпунський був дуже скромним у житті. У 1931 році я поїхав разом із ним до Москви отримувати дозвіл на видання фізичного журналу. Хоч я пробув на той час у Радянському Союзі всього декілька тижнів, ми встигли порозумітися дуже добре. У цей час заробітна плата комуністів обмежувалася так званим партмаксимумом, який не дозволяв отримувати більше, ніж 250 карбованців на місяць. Але ціни були високими, і це була дуже низька заробітна плата. Перед від’їздом я помітив, що черевики Лейпунького мають занадто великі дірки. Я сказав йому: «Олександре Іллічу, не можна так їхати до Москви та ще й до Народного комісаріату». На що він відповів: «Не маю інших. А купити нові зараз дуже дорого. Походжу в цих, улітку в нас майже немає дощів».

Лейпунський духовно теж знаходився поміж двох генерацій.

Він був далекий як від рафінованої інтелігенції старої школи, так і від примітизованої радянської. Він був дуже стриманим чоловіком, багато не говорив, але дуже уважно слухав, і було видно, що він усе розуміє. У розмові був настільки уважним, що співбесідникові, якщо навіть він говорив сам, завжди здавалося, що він брав участь у дискусії.

Він тепло привітався.

— У чім річ, Алексе? Щось негаразд?

— Боюсь, що так. Органи переконані, що я шпигун.

— Господи, як вам таке могло прийти в голову?

— Я маю підстави так казати, Олександре Іллічу. Я хочу ваc повідомити про те, про що повинен мовчати. Але я потребую поради. Можливо, ви зможете мені чимось допомогти. В неділю мене було викликано до ДПУ. Там спершу від мене зажадали біографічних даних, а потім оголосили, що я іноземний агент, який керує диверсійною роботою. З того часу я був у них уже тричі. Вони чекають від мене зізнань, погрожують арештом, але не кажуть конкретно, у чому мене звинувачують. Я змушений був дати підписку про мовчання. Але не зміг утриматися й ось тепер вам про все розповідаю.

Я виклав йому всі подробиці допитів. Він вислухав мене з увагою й був явно стурбованим. Потім промовив:

— Це погано. Погано те, що вони говорили з вами про все відкрито.

— Але що маю робити, Олександре Іллічу? Я не можу довести своєї невинуватості, бо вони не кажуть, у чому моя вина. На моєму минулому немає жодної темної плями. Здається, ці люди знають усе, і я не розумію, як вони можуть вірити в те, що я ворог Радянського Союзу? Той, хто в глибині серця є ворогом, ніколи не працюватиме з такою віддачею. Ця країна дала мені все. Молодий інженер у капіталістичній країні не досяг би так швидко того службового становища, яке я зараз маю. Тож навіщо я мав би стати ворогом?

Лейпунський не відповідав нічого, але я бачив, що він тяжко замислився. Його ліва брова була вища за праву, а коли він замислювався, вона підіймалась ще вище. Дивився в підлогу, і я відчував, що він шукає вихід із становища, що склалося.

— Олексанре Іллічу, — продовжив я, — якби ви тільки знали, як вони зі мною розмовляли і що то за люди. Я завжди гадав, що в тому апараті засідають найкращі революціонери, але те, з чим я зіткнувся, було чистою інквізицією. Вони не хотіли слухати, що я їм казав.

Вони не вірили мені й ніколи не повірять. Їхня робота в тому й полягає, щоб не вірити тому, що говорять люди. Не можу повірити, що я був серед радянських людей. Це найтемніше середньовіччя.

Напруження останніх днів раптом прорвалася, і я вибухнув плачем. Я дивився на Сашка Лейпунського, який був молодшим від мене на декілька років, так, немов порятунок мав прийти тільки від нього.

У цей час хтось постукав у двері й до кабінету зайшов касир інституту Пантелєєв. Він приніс директорові на підпис якісь документи й подивився на мене з явним подивом, бо помітив стан, у якому я перебував.

Лейпунський підписав папери, і Пантелєєв вийшов. Сашко роздумував ще декілька хвилин, а потім звернувся до мене:

— Алексе, навіщо ви все це мені розповіли? Чим я можу вам допомогти?

— Не знаю, Сашко, але сам я більше не міг того витримати. Тепер мені трохи полегшало.

— Але ж я мушу про нашу розмову доповісти.

— Навіщо? Ніхто ж про цю розмову не розкаже, бо ніхто про неї не дізнається.

— Пантелєєв бачив вас у мене й помітив ваш збуджений стан.

— Пантелєєв, напевне, не є інформатором. Це гарна людина й до того ж досить проста, аби зробити якісь висновки з побаченого.

Лейпунський поблажливо усміхнувся.

— Незважавючи на вашу досвідченість, Алексе, ви дуже наївний у таких справах. Але не будемо зараз про це. Що би ви хотіли, аби я зробив?

— Я й сам не знаю.

— Розкажіть мені про ваші плани. Чи залишаєтесь ви тут?

— Ні, після того що трапилось, я не бажаю продовжувати тут працювати. Я хочу виїхати, але не хотів би тікати. Я хочу виїхати за кордон, скоріше за все до Іспанії, після формальних погоджень з партією та Комінтерном. Але, мабуть, з того нічого не вийде, бо вже завтра мене заарештують.

— Усе одно я повинен про цю розмову доповісти.

Хвилину чи дві ми обидва мовчали, обдумучи ситуацію.

— Добре, — сказав я нарешті, — повинні так повинні, але зробіть це завтра вранці. А я сьогодні напишу заяву до ДПУ й повідомлю про те, що не витримав і все вам розповів. Здається, так буде краще.