Холодна Гора

Чи Вишинський справді вважав, що знайдеться хоч один розважливий чоловік, який сприйме те всерйоз? Що отруєння декількох шахтарів у далекім Сибіру було засобом повалити уряд величезної країни? Чи можна було людині калібру П’ятакова приписувати таку фантастичну дурницю, хоч би він навіть щось і замислив проти радянської влади? П’ятакова заарештували в серпні 1936 року. Його відсутність деякий час пояснювалася в комісаріаті то відпусткою, то відрядженням на Урал. Але невдовзі правда стала відомою. Кожен намагався якось ущипнути лева, що був уже за ґратами. Пам’ятаю конференцію наукових працівників за участю Орджонікідзе. Директор одного з наукових інститутів, який уже довідався про падіння П’ятакова, почав його люто лаяти. Старий Орджонікідзе підвівся з місця й холодно перервав доповідача: «Легко нападати на людину, яка не може себе захистити. Зачекайте, доки Юрій Леонідович повернеться».

На той час П’ятаков уже, напевно, підписав у в’язницях ДПУ протоколи, в яких зізнавався в найстрашніших злочинах проти держави, а Орджонікідзе брав його під свій захист. Але те міг собі дозволити лише Орджонікідзе, приятель Сталіна і його земляк, єдина людина в усій державі, що розмовляла зі Сталіним вільно й відверто.

Через кілька місяців після процесу П’ятакова він помер від серцевої хвороби. Помер дуже вчасно для диктатора, бо, як говорили, збирався постати проти безчинств ДПУ. Його неможливо було звинуватити на кшталт Каменєва, Зінов’єва, Радека й П’ятакова, бо він завжди належав до більшовицької фракції в партії й ніколи не перебував у жодній опозиції. До того ж був дуже авторитетним. Пізніше поширилися чутки, що він не просто помер, але в атмосфері Радянського Союзу 1937 року не було ніякої можливості перевірити справедливість тих чуток. Орджонікідзе, дійсно, був хворим на серце, і не було б нічого дивного в тому, що події останніх місяців перед його смертю суттєво погіршили стан його здоров’я.

Усе це спало мені на думку в той час, коли я слухав радіо в помешканні Гоутерманса. Вишинський виголошував заключну промову. Муралов зізнався, між іншим, що за посередництвом Шестова завербував у Сибіру авантюриста на прізвище Арнольд з метою вбивства Молотова. Той Арнольд працював шофером і планувалось, що в певному небезпечному місці він скерує машину Молотова до прірви. Але, як це видно було з біографії, Арнольд був карним злочинцем. Зараз же збирався, однак, пожертвувати своїм життям і відправитися разом із Молотовим на той світ, аби тільки догодити опозиції. Подумалось, що Вишинський має вирішити, що йому робити з того Арнольда — злодія чи героя. І все це Арнольд мав зробити згідно з інструкціями Муралова, який дуже просто міг відвідати Молотова в його кабінеті в Москві й там застрелити. То було не більш небезпечно, ніж довірити своє життя якомусь кримінальникові. А лідер цієї конспіративної організації дуже часто зустрічався із самим Сталіним у Кремлі. Заходи безпеки в той час у Кремлі не були ще такими суворими, і П’ятаков легально носив при собі револьвер. Якби конспіратори дійсно збиралися прибрати диктатора з дороги, вони могли знайти набагато легші й безпечніші можливості для цього, аніж вербувати казна-де в Сибіру водія, який мав чекати візиту Молотова, щоб уперти його у прірву.

— У мене болить голова, можна, я вимкну радіо? — запитав я господаря. Виявилось, що всі хотіли зробити те саме. Я сказав те, про що думали всі.

— Впадає в вічі не стільки нікчемність тих змовників, як їхня глупота. Від історії з цим Арнольдом просто волосся стає дибки на голові, — зауважив Гоутерманс.

Руеман також приєднався до розмови. Ми трохи поговорили з різними пересторогами. Всі говорили в такій манері, ніби цілковито довіряли звинуваченню й звертали увагу лише на бездумність деяких дій конспіраторів. Виходило так, що ніби ми стверджували, що П’ятаков, Муралов та Радек були не тільки злодіями, а ще, опріч того, й дурнями. Чуйне вухо одразу могло розпізнати, що ми ведемо розмову умовними словами. Терор таємної поліції привчив нас за останні роки до розмов між собою в такий спосіб. Ми мали причини боятися ДПУ, що мало своїх агентів скрізь. Ми боялися своїх власних слів у розмовах з друзями. Жахала одна думка опинитися в розмовах десь поза офіційною лінією. Прірва між офіційною лінією, що вбивалася в соціальну свідомість, і дійсністю ставала все глибшою й глибшою. Диктатура брехні панувала в пресі, в школі, на радіо, в кіно, на партійних і виробничих зборах. Панувала вона й раніше, перед початком великих процесів. Але раніше від людей не вимагалося, щоб вони вірили в ці фантастичні, неправдоподібні легенди. Розбіжність між тим, у що можна було вірити, і тим, у що примушували вірити, набувала щоразу найнеймовірніших розмірів.

Та розбіжність, що виникла внаслідок терору таємної поліції, отруїла стосунки між людьми. Люди почали боятись своїх друзів. Перестали довірялти своїм братам, не говорили відверто з дружинами.

Обстановка в невеличкій групі іноземців УФТІ була трохи кращою: