Холодна Гора

— Я маю на увазі, чи вирішили ви припинити боротьбу проти радянської влади?

— Я ніколи не боровся проти радянської влади.

— Чи готові ви визнати свої злочини, припинити підпільну діяльність та видати своїх спільників?

— Громадянине слідчий, я повторюю, що не маю з цим усім нічого спільного.

— Чи збираєтесь видати контрреволюційну організацію, яку ви створили на теренах нашої держави?

— Громадянине слідчий, мені немає що сказати.

— Це ваше останнє слово?

— Так, останнє.

— У такому разі пішли.

Він підвівся й пропустив мене поперед себе. Я був переконаний, що йдеться про мій негайний арешт. Але знов сталося інакше. Ми йшли знайомими коридорами аж до кабінету начальника відділу.

Капітан Азак прийняв нас з похмурим виразом обличчя. Звернувся до Полевецького:

— Отже, громадянине сержанте, звинувачений не зізнається?

— Так. Відмовляється робити будь-які зізнання.

Капітан звернувся до мене й деякий час проникливо дивився мені в очі, потім повільно запитав:

— Олександре Семеновичу, чи ошаліли? Маєте намір боротися з нами? Хто ви, власне, є?!

— Громадянине капітане, я не маю наміру боротися з будь-яким органом радянської влади, але й не можу складати зізнань, які не відповідають дійсності.

— Ясно! Ми не вимагаємо від вас ніяких вигадок, нам потрібна правда й тільки правда.

— Громадянине капітане, немає в моєму житті нічого, що нагадувало б бодай тінь злочину проти радянської влади.

— Чи не думаєте ви, що ми могли викликати вас сюди, не будучи впевненими в протилежному?

— У такому разі ви стали жертвою помилки або містифікації.

Дозвольте мені подивитися ваш матеріал і я швидко його спростую.

— Не диктуйте нам слідчих методів. Тут — він вказав на дві грубі теки — зібрана гора матеріалу проти вас, починаючи з дня вашого прибуття до Радянського Союзу. Стежили за вами безперервно як тут, так і під час ваших закордонних подорожей. Ми маємо відомості про всі ваші зв’язки і маємо намір з вами кінчати.

Хотілось йому відповісти: «Якщо ви так усе знаєте, то чого чіпляєтеся до мене? У такому разі заарештуйте мене й на підставі ваших матеріалів віддайте під суд». Але промовчав.

— Олександре Семеновичу, чи ви справді думаєте, що обрали вірну тактику? Маєте надію врятувати вашу організацію? Вам це не вдасться. Ми все тримаємо під своїм контролем. Зараз ідеться не стільки про ваших людей, скільки про вашу голову. Даємо вам шанс її зберегти. Скористайтесь з нього.

— Громадянине слідчий, я можу лише повторити: не маю з цим усім нічого спільного.

Капітан підвівся й звернувся до Полевецького:

— Залиште нас самих, сержанте.

Полевецький вийшов. Азак усівся, підпер голову руками, й мовив ніби приятельским тоном:

— Олександре Семеновичу, чи читали в газетах звіти з процесу П’ятакова, Радека, Муралова та інших?

— Частково читав, частково слухав по радіо.

— Чи знаєте біографії цих людей? Чи знаєте, що то були за люди?

— Знаю життя лише тих, хто свого часу відігравав значну роль у революційному русі.

— Чи не звернули ви увагу на ту обставину, що всі звинувачені капітулювали перед слідчими й зізнались у своїх злочинах?

Я мовчав.

— Олександре Семеновичу, були між ними люди, яким не можна відмовити у великій фізичній і психічній силі опору. Але й вони зламались. Візьміть, наприклад, Муралова. Цілих вісім місяців після арешту чинив він опір, вісім місяців відмовлявся від будь-яких зізнань, потім зламався й він.

Я мовчав.

— Чи думаєте, що ви сильніші за Муралова? Чи знаєте життя цієї людини?

Я дивився перед собою. Пригадав книжку Троцького «Моє життя» і описаний ним епізод про Муралова часів 1906 року:

«…З того часу бере свій початок моя непохитна дружба з Мураловим, як у війні, так і в політиці. Про цього чоловіка маю тут сказати принаймні декілька слів. Муралов — старий більшовик, який боровся ще в революцію 1905 року в Москві. У Серпухові під Москвою в 1906 році він поринув у вир погрому, організованого Чорною сотнею, як завжди, під захистом поліції. Муралов дивовижний гігант, людина, чия відчайдушна відвага дорівнює його шляхетній доброті. Якось разом з іншими представниками лівих він опинився в будинку земства в оточенні ворогів. Муралов з револьвером у руці вийшов з будинку й пішов на натовп, який розступився перед ним. Але якась агресивна група Чорної сотні заступила йому дорогу. «Розійдись!» — заволав гігант і підніс догори револьвера. На нього накинулись. Він застрелив одного нападника на місці, а другого поранив. Натовп відступив. Не притишуючи кроку, Муралов, немов криголам, розітнув натовп і пішов у напрямку до Москви.

…Його процес тривав понад два роки і, незважаючи на шалену реакцію, закінчився виправданням».

Думаючи про цей епізод, я дивився на протилежну стіну, де висів портрет Дзержинського. Знову пролунав голос капітана:

— Олександре Семеновичу, Муралов був колись революціонером і одним з найвідважніших бійців, яких ми мали. Все життя був солдатом. Чи не гадаєте, що будете сильніші за нього?

Я звернувся до Азака: