Хто такі совки, або Антологія совка

«Ну так вот, – каже Преображенський у розмові з Борменталем, – Швондер и есть самый главный дурак. Он не понимает, что Шариков для него еще более грозная опасность, чем для меня. Ну, сейчас он всячески старается натравить его на меня, не соображая, что если кто-нибудь, в свою очередь, натравит Шарикова на самого Швондера, то от него останутся только рожки да ножки!… Сообразите, что весь ужас в том, что у него (Шарикова – А. Т.) уже не собачье, а именно человеческое сердце. И самое паршивое из всех, которое существует в природе».

Чи не стала булгаковська «фантастика, корнями врастающая в быт» (Евгений Замятин) реальністю? Чи не нагадує милий пес Шарик, перетворений під скальпелем професора Преображенського в злобного Поліграфа Поліграфовича Шарикова, майбутню людину-клона, до створення якого впритул наблизилася генна інженерія? Тут не лише пародія на крах спроб більшовиків вивести нового homo soveticus’а, а глибша думка про нахабну лицемірність (різко протилежну християнській концепції людини як довершеного [завершеного] творіння «на образ і подобу Божу», вінця усього сущого) усіх спроб неприродним (штучним) шляхом змінити природу людини, зокрема силою друкованого слова.

«- Вот, доктор, что получается, когда исследователь, вместо того чтобы идти ощупью и параллельно с природой, форсирует вопрос и приподымает завесу! На, получай Шарикова и ешь его с кашей!

– Филипп Филиппович, а если бы мозг Спинозы?

– Да! – рявкнул Филипп Филиппович. – Да! Если только злосчастная собака не помрет у меня под ножом, а вы видели, какого сорта эта операция. Одним словом, я, Филипп Преображенский, ничего труднее не делал в своей жизни. Можно привить гипофиз Спинозы или еще какого-нибудь такого лешего и соорудить из собаки чрезвычайно высоко стоящее, но на какого дьявола, спрашивается? Объясните мне, пожалуйста, зачем нужно искусственно фабриковать Спиноз, когда любая баба может его родить когда угодно!… Ведь родила же в Холмогорах мадам Ломоносова этого своего знаменитого. Доктор, человечество само заботится об этом и, в эволюционном порядке каждый год упорно выделяя из массы всякой мрази, создает десятками выдающихся гениев, украшающих земной шар. Теперь вам понятно, доктор, почему я опорочил ваш вывод в истории шариковской болезни. Мое открытие, черти бы его съели, с которым вы носитесь, стоит ровно один ломаный грош… Да не спорьте, Иван Арнольдович, я все ведь уже понял. Я же никогда не говорю на ветер, вы это отлично знаете. Теоретически это интересно, ну, ладно. Физиологи будут в восторге… Москва беснуется… Ну, а практически что? Кто теперь перед вами? – Преображенский указал пальцем в сторону смотровой, где почивал Шариков.

– Исключительный прохвост.

– Но кто он? Клим! Клим! – крикнул профессор. – Клим Чугункин! (Борменталь открыл рот). Вот что-с: две судимости, алкоголизм, «все поделить», шапка и два червонцы пропали (тут Филипп Филиппович вспомнил юбилейную палку и побагровел), хам и свинья…».

«- Когда наступит коммунизм?/ – Об этом будет сообщено в закрытом письме ЦК» (совєтський політичний анекдот)

Для історичного досвіду України характерна постійна розмитість і плинність ідентичностей. Її дуже добре передав навесні 1994 року анонімний київський таксист, слова якого наведено в одній із рецензованих Миколою Рябчуком книг: «Я хочу, щоб усе було, як колись. Я хочу самостійності і хочу Радянського Союзу, але без комуністів. У будь-якому випадку, я голосуватиму за Хмару, бо він настоящий мужик».

Ця амбівалентність є результатом не лише комуністичної спадщини: учасники українських селянських повстань «на зорі» совєтської влади висували гасла: «Ми за владу рад, але проти жидів і кацапів», «Хай живе радянська влада! Геть більшовиків і євреїв», «За самостійну вільну Радянську Україну», «За самостійну Радянську владу».

З іншого боку, навіть така розхристаність світоглядних позицій є незрівнянно кращим, аніж тоталітарне «однодумство», яке, як не дивно, зростає разом зі становленням масового суспільства («масовизацією» суспільства).

Саме після смерті Сталіна в СРСР відбувається становлення (хоч і в досить обмежених масштабах) суспільства масового споживання, що було обумовлено серед іншого характерним для «холодної війни» змаганням совєтського керівництва із країнами капіталізму, в тому числі щодо матеріального рівня життя. Адже низький рівень особистого споживання в СРСР перетворився на один із основних аргументів проти «соціалізму» в його совєтському варіанті. Від часів Хрущова зростання добробуту населення було вперше проголошене за основну мету соціалізму. Теоретики-економісти почали розробляти тезу про «неухильне зростання особистих і суспільних невиробничих матеріальних та культурних потреб членів соціалістичного суспільства» і навіть піднесли цю тезу до статусу наукового «закону».