Хто вбив Паломіно Молеро?

— Вона ще більша шльондра, ніж її батько, — поскаржився крізь зуби льотчик. Його нудило. Трохи оговтавшися, додав: — Та все одно я її кохаю. Хто це збагне! Так, дідько б її вхопив! Вона в мене ось тут, у серці. А яке стерво!

— А чого це ти кажеш, ніби твоя кохана — шльондра, га? — поспитав лейтенант Сильва. — Вона ж мусить слухати батька, адже так? Чи вона тебе не кохає і прогнала?

— Вона сама не знає, чого хоче, співає з чужого голосу, як той пес на платівці[9]. Робить і каже, що велить те чудовисько. Це він мене прогнав її вустами.

Літума спробував пригадати дівчину, яка зазирала до батькового кабінету. Пам’ятав їхню розмову, проте не міг пригадати, вродлива вона чи ні. Тільки невиразно мріла її тендітна постать; судячи з розмови, дівчина була свавільна і, певно, зарозуміла. І мала вираз, наче дивилася на всіх з високого трону. Іч до чого довела хлопця, певно, витирала об нещасного ноги.

— Розкажи мені про Паломіно Молеро, га, — знову попросив лейтенант Сильва. — Хоч що-небудь. Чи не помстилися йому, бува, за те, що в П’юрі він злигався з дружиною офіцера? Хоча б це.

— Може, я і п’яний, але ще при тямі. І не поводься зі мною, як зі своїм індіанчиком, — промимрив льотчик. Мить помовчав, а тоді сумно додав: — Якщо на те, він сам винний у тому, що сталося.

— Це ти про Паломіно Молеро? — прошепотів лейтенант.

— Скажи краще, про сучого сина Паломіно Молеро.

— Гаразд, про сучого сина Паломіно Молеро, якщо тобі так подобається, — погодився лейтенант Сильва і поплескав льотчика. — А чим він завинив?

— Бо надто високо замірявся, — прохрипів лей­тенантик люто. — Заліз у чужий город, а за таке треба розплачуватись. От і розплатився. І добре, що розплатився.

Літуму обсипало холодним приском: цей знає, знає, хто й за віщо вбив худенького.

— Атож, друже, хто високо заміряється, хто лізе у чужий город, той мусить розплачуватись, — луною озвався лейтенант Сильва, ще приязніше, ніж доти. — І в чий же город заліз Паломіно?

— Тієї шльондри, що тебе народила! — Льотчик відхилився і спробував підвестися. Літума бачив, як той рачкував, потім, хитаючись, підвівся, повалився і знову став навкарачки.

— Ні, не так, братику, ти ж сам чудово знаєш, — незворушно й люб’язно правив своєї лейтенант Сильва. — Це було в П’юрі, в одному з будиночків авіабази. В будиночку неподалік від аеродрому. Адже так?

Лейтенантик, ще стоячи рачки, звів голову, й Літумі здалося, що той зараз завиє. Він дивився на них осклілим застиглим поглядом, щосили намагаючись протверезіти. І часто кліпав очима.

— Хто тобі таке наплів, вилупку?

— В тім то й річ, як сказав би Кантінфлас[10], — засміявся лейтенант Сильва. — Не ти один усе знаєш. І мені дещо відомо. Я викладу тобі те, що знаю, а ти розповіси, що знаєш ти, і ми разом розкусимо цю загадку краще, ніж Мандрейк-чарівник[11].

— Спершу розкажи, що ти знаєш про базу в П’юрі, — проказав льотчик, стоячи навкарачки, однак Літумі здалося, що він трохи протверезів. Поліцай здогадався про це з його слів, а ще тому, що в льотчика, як видно, минувся страх.

— З превеликим задоволенням, друже, — погодився лейтенант Сильва. — А ти сідай, запали. Вже оговтався? От і добре.

Він припалив дві сигарети і передав пачку Літумі. Той запалив і собі.

— Так от, я знаю, що на базі в П’юрі Паломіно мав любку. Співав їй серенади під гітару, а голос же в нього чудовий, сам знаєш. Співав по ночах, потай. Співав болеро, бо, здається, полюбляв їх найбільше. От я і розповів тобі все, що знаю. А тепер твоя черга. То кому виспівував свої серенади Паломіно Молеро?

— Нічого я не знаю! — скрикнув льотчик, знову поймаючись страхом. Зуби в нього цокотіли.

— Знаєш, — підбадьорив його начальник Літуми. — Знаєш, що чоловік тієї, кому він співав серенади, запідозрив щось, а то й застукав їх. Знаєш і те, що Молеро мусив тікати з П’юри. Тому й опинився тут, тому й пішов в армію. Але ревнивець усе розкрив, відшукав його і порішив. Якраз за те, про що ти казав. За те, що надто високо замірявся. За те, що ліз у чужий город. Тож не мовчи, хто його порішив?

Льотчика знову занудило, і цього разу він почав блювати, перегнувшись у попереку. Потім втер рукою губи й скривився. І заплакав, як дитина. Літума відчув і відразу, і жалість водночас. Сердезі, видно, було несолодко.

— Тобі дивно, чому я допитуюся, чиїх то рук діло? — розводився лейтенант, пихкаючи сигаретою. — Звичайнісінька цікавість, братику, що ж іще? Якщо його порішив хтось із бази, то що я вдію? Нічого. У вас свої закони, свої порядки, ви самі собі суд. До вас я не поткнуся зі своєю ложкою. Звичайнісінька цікавість, розумієш? Та й от що тобі скажу. Якби моїй гладунці хтось виспівував серенади та всілякі зворушливі болеро, я б теж не погладив його. То хто ж заподіяв смерть Паломіно, га?