— Амотапе, ну й назва! — глузливо докинув лейтенант Сильва. — Це правда, ніби вона постала від тієї пригоди священика зі своєю служницею? Як ви гадаєте, доньє Лупе?
Амотапе розташувалося за якихось півсотні кілометрів південніше Талари, серед кам’янистих вапняків і гарячих дюн. Довкола — сухі чагарники, гайки ріжкових дерев і зрідка евкаліпт; плями блідої зелені трохи оживляли сірий, одноманітний краєвид. Дерева покривились, витяглись і переплелися, щоб вбирати жалюгідну атмосферну вологу, тож віддалік скидалися на розкошланих відьом. Під благодайним шатром їхнього покрученого віття повсякчас товклися кози, які скубли хрумкі стручки, що сипалися з гілок, та ще сонні віслюки. Й іноді пастух — засмаглий хлопчик або дівчинка з напрочуд жвавими очима.
— То, як на вас, ця історія зі священиком та його служницею не вигадана, доньє Лупе? — перепитав лейтенант Сильва.
Селище складалося з глиняних халуп чи бамбукових невеличких обор за тином і кількох огороджених штахетами будинків, що купчилися навкруг старовинного майдану з дерев’яною альтанкою, мигдальними деревами й декоративними кущами; тут височів пам’ятник Симону Родрігесу, вчителю Болівара, який помер у цій глушині. Мешканці Амотапе — люди вбогі й закіптюжені, живуть від кіз, бавовнику та водіїв ваговозів і автобусів, які завертають з дороги між Таларою й Сульяною, щоб перехилити чарку кукурудзяної горілки чи трохи підживитися. Назва місцевості, за тутешньою легендою, виникла ще в колоніальні часи, коли в Амотапе, великому селищі, жив скнаристий парафіяльний священик, який не любив годувати подорожніх. Його служниця, така ж скупа, як і її хазяїн, забачивши подорожнього, щоразу скоромовкою скрикувала: «Мамо, там перехожий!», даючи цим знати, щоб господар сховав казанок з юшкою. Від тієї примовки ніби й пішла назва Амотапе.
— То це правда?
— Хтозна, — буркнула нарешті жінка. — Може, правда, а може, й ні. Бог відає.
Вона була худюща; висохла, як пергамент, ніби оливкова шкіра обтягувала випнуті вилиці. На гостей дивилася недовірливо, щойно вони з’явилися. «Значно недовірливіше, аніж дивляться в таких випадках люди», — подумав Літума. Втупила в них наполохані очі й час від часу терла руки, наче її лихоманило. А зустрівшись поглядом, вичавлювала настільки нещиру посмішку, що вона нагадувала гримасу. «І боїшся ж ти, кумасю, — виснував Літума. — Певно, знаєш чимало». Вона не зводила з них очей, поки подавала підсолені бананові чіпси та м’ясне рагу з бананами. Як і тоді, коли лейтенант раз по раз просив наповнити посудину з гарбуза. «Коли ж начальник візьметься за діло?» Літума відчував, як хміль дурманить йому голову. Був полудень, стояла задушлива спека. Він і лейтенант були тут єдині відвідувачі. За вікном бовваніла похилена церковка святого Ніколаса; вона стійко опиралася плинові часу. А далі, через піщаник, за якусь сотню метрів, до Талари або Сульяни по шосе мчали ваговози. І вони дісталися сюди машиною, навантаженою клітками з курчатами. Водій висадив їх на шосе, і вони йшли селищем, супроводжувані цікавими, що витикали голови з усіх халуп. На кількох халупах майоріли білі прапорці. Лейтенант запитав, котрий із шинків доньї Лупе. Гурт дітлахів, що супроводжував їх, відразу показав на халабуду, де вони зараз і сиділи. Літума відчув полегкість: ще б пак, жінка принаймні існує. Отже, подорож недаремна. Вони виїхали в негоду, нюхаючи пташиний послід і змахуючи пір’я, що набивалося в рот і вуха, оглушені кудкудаканням. Від спеки розколювалася голова. А щоб дістатися назад, доведеться знову голосувати на шосе, поки якийсь водій зглянеться і підкине їх до Талари.
— Добридень, доньє Лупе, — мовив лейтенант Сильва, заходячи до шинку. — Ми хочемо впевнитись, що люди недарма хвалять ваші чіпси й м’ясне рагу з бананами, от і зайшли покуштувати. Сподіваюсь, не розчаруємось.
Судячи з усього, шинкарка не клюнула на цей гачок. «Та й горілка кисленька собі, а м’ясо несмачне», — виснував Літума. Спершу дітлахи товклися біля них, та невдовзі їм набридло і вони розійшлися. Тепер у халупі поміж глеків та трьох скособочених столиків, врослих у долівку, лишилося кілька напівголих дівчаток, вони бавилися гарбузяними мисками. Певно, діти господині, хоча не вірилося, що жінка її віку мала таких голопуцьків. А може, не така вона вже й стара? Всі намагання розговорити її були марними. Про що б не починали — про негоду, засуху, види на врожай бавовни чи назву Амотапе — наслідок був один: коротка, ухильна відповідь або й взагалі мовчання.
— Я скажу тобі дещо, не дивуйся, Літумо. І ти вважаєш, що донья Адріана гладуха? Ти помиляєшся: вона просто гарно скроєна жінка, а це не одне й те ж.
«Коли вже він почне розпитувати? І як підступиться до неї?» — Літума наче сидів на приску. Лейтенант і дивував, і захоплював його. Він напевне знав, що лейтенантові Сильві не менш кортить розгадати таємницю смерті Паломіно Молеро. Бо сам бачив, як минулої ночі схвилювала його анонімка. Навіть обнюхав папірець, як та нишпорка, а тоді підсумував: «Це не безглуздий жарт, тут пахне розгадкою. Треба їхати до Амотапе».