Хто вбив Паломіно Молеро?

— І волосина не впаде з вашої голови, доньє Лупе. Звісно, якщо скажете правду. Ця штуковина захистить вас, якщо треба.

Десь несамовито заревла ослиця. «Певно, її по­крили», — подумав Літума.

— Вони погрожували мені, казали, якщо розтулиш рота — тобі кінець, — заскиглила жінка, ламаючи руки. Вона тіпалася всім тілом, зуби її цокотіли. — Чим я завинила, сеньйоре? Як мені вмирати, як полишити цих маляток? А чоловіка задавило трактором, сеньйоре.

Дітлахи, які бавилися на долівці, дружно зайшлися плачем, однак за хвилю вже знову гралися. Дівчинка, що рюмсала, порачкувала до порога, смокчучи палець.

— І вони погрожували пістолетами. То кого ж мені слухати, вас чи їх, — скімлила жінка. Вона кривила губи, силкуючись заплакати, проте очі лишалися сухими. Потім забила себе в груди й заголосила.

Літума кинув погляд на вулицю. Ні, лемент жінки не привернув нічиєї уваги: крізь дверну пройму й шпарини видніла зачинена церква святого Ніколаса та порожній майдан. Дітлахи, які щойно ганяли довкола дерев’яної альтанки ганчір’яного м’яча, зникли. «Їх позабирали, — здогадався Літума, — позаганяли до халуп, щоб не чули й не бачили, що тут відбувається. Отже, всі знають про Паломіно Молеро, всі свідки. Тепер таємниця напевне розкриється».

— Заспокойтеся, давайте повагом, не поспішаючи, — мовив лейтенант, проте голос його пролунав погрозливо й немов посилив її страх: — Ніхто не вбиватиме вас і нічого не заподіє вам. Слово честі. Якщо, звісно, розповісте щиро, відкриєте всю правду.

— Я нічого не знаю, нічогісінько! Мені страшно, о Господи! — скиглила жінка. Однак-було видно, що вона знає все і їй важко тримати це в собі. — Поможи й захисти мене, святий Ніколасе.

Вона двічі перехрестилась і поцілувала зчеплені пальці.

— Давайте з самого початку! — звелів лейтенант. — Коли й навіщо приходив Паломіно Молеро? Давно ви його знаєте?

— Я не знала його, зроду-віку не бачила, — заперечила жінка; голос її то тихішав, то вищав, ніби не слухався її, очі бігали. — Я не пустила б його ночувати, якби не дівчина. Вони шукали священика, отця Єзекіїля. Але його не було. Та він і рідко буває вдома, все подорожує.

— Дівчина? — вихопилося в Літуми.

Лейтенант гостро зиркнув на нього.

— Дівчина, — затремтіла донья Лупе, — авжеж. Вони так умовляли мене, що я не встояла. Навіть не через гроші, сеньйоре, хоча, Бог свідок, вони мені не зайві. Мого чоловіка переїхав трактор, я ж вам казала. Присягаю Всевишнім, який бачить і чує все на небесах, присягаю святим Ніколасом, нашим оборонцем. Вони й грошей не мали, ледь вистачило на харч. А ліжко я їм так віддала, вони ж хотіли побратись. Пожаліла, бо ж зовсім ще юні, майже діти, а вже такі закохані, сеньйоре. Звідки мені було знати, що таке станеться? Господи, чим я завинила перед тобою, що так покарав мене?

Пускаючи кільця диму і пронизуючи жінку поглядом з-за окулярів, лейтенант чекав, поки донья Лупе хрестилася, терла руки й обличчя, наче прагнула його роздряпати.

— Ви добра душа, я це одразу збагнув. — Голос лейтенанта не змінився. — Не бійтеся, розповідайте. І довго голуб’ята пробули тут?

Пронизливий рев ослиці знову розітнув ранкову тишу, цього разу ближче. Літума почув тупіт копит. «От і по всьому», — виснував він.

— Лише два дні, — мовила донья Лупе. — Вони чекали священика, але отець Єзекіїль не з’являвся. Він весь час мандрує. Каже, що їде хрестити чи вінчати когось на гірських хуторах чи в Аябаці, адже він такий святобливий. А втім, хтозна, бо всяке подейкують про ці його роз’їзди. Я сказала їм, що не варто чекати довше, бо ж його може не бути і тиждень, і десять днів. Наступного ранку вони збиралися до Сан-Хасінто. Мала бути неділя, і я сама нараяла їм з’їздити туди. Священик із Сульяни править у Сан-Хасінто недільну месу, тож міг би повінчати їх. То була їхня найбільша мрія — священик, який би їх повінчав. «А тут доведеться чекати бозна-скільки. Їдьте, їдьте до Сан-Хасінто».

— Однак голуб’ята не поїхали? — урвав її лейтенант.

— Ні. — Жінка вжахнуто глянула на лейтенанта, на Літуму, потім знову на лейтенанта. Її аж тіпало, зуби цокотіли.

— Бо... — почав і значуще вмовк лейтенант.

— Бо в суботу надвечір по них приїхали, — тихо проказала жінка, і очі її розширились.

... Вечоріло. Сонце розжареною кулею зависло над евкаліптами й ріжковими деревами; бляшані дахи виблискували. Донья Лупе саме куховарила біля вогнища, коли помітила автомобіль, що від шосе мчав до Амотапе — підстрибуючи, ревучи й здіймаючи куряву. Мчав прямісінько до майдану. Вона дивилася, як він наближався. Молодята теж бачили машину, однак насторожилися, лише коли та загальмувала біля церкви, де закохані сиділи й цілувалися. Вони цілий день цілувалися. «Годі, годі вам, діти ж бачать! Краще розмовляйте чи співайте»...

— А він же гарно співав, правда? — неголосно докинув лейтенант, заохочуючи жінку. — Особливо болеро?

— Та й вальси, й народні пісні, — потвердила жінка і зітхнула так тужно, що Літуму пересмикнуло. — Навіть кумананас, де змагаються двоє співців. Він це вмів, як ніхто.