Хто вбив Паломіно Молеро?

— А знаєш, яка різниця між товстухою і тілистою жінкою, Літумо? Товстуха — в’яла, брезкла, крихкотіла. Торкнися, і рука тоне наче в жирі. А тілиста жінка — тужава, пругка, вона має все, що треба, і навіть більше. І все на своєму місці, все пропорційне. Торкнись, і тіло її пружинисто відштовхує твою руку. Одна насолода!

Дорогою до Амотапе, поки пустельне сонце пропікало їхні кашкети, лейтенант не вгавав і на мить, розводячись про анонімку, про лейтенанта Дюфо, про полковника Міндро та його доньку. Та в шинку доньї Лупе цікавість його до Паломіно Молеро наче розвіялась. Поки їли, він теревенив лише про назву Амотапе та ще про донью Адріану, причому голосно, анітрохи не бентежачись, що сеньйора Лупе чує його хтиві слова.

— Жир і м’язи то різні речі, Літумо. Товстуха жирна, а тілиста жінка — це плетиво м’язів. Груди в такої жінки — то щось таке, що годі передати словами. Не смійся, Літумо, я кажу щиру правду. Ти в цьому не тямиш, а я тямлю. Сідниці, спина і стегна в такої жінки, то лагоминка королів, принців та генералів. Отой-ой, божечку ти мій! Отака моя любка в Таларі, Літумо. Не товстуха, а ставна, тілиста жінка, хай їй біс! От що мені до вподоби!

Поліцай чемно всміхався, а донья Лупе слухала ці балачки серйозно, уважно. «Вичікує, — подумав Літума, певний, що та неабияк хвилюється. — Коли вже він наважиться?» А той наче й не думав квапитись, розводився про свою гладуху.

— Ти спитаєш, звідки мені відомо, що донья Адріана тілиста, а не товста? Чи я її мацав? Трішечки, Літумо. Тільки трішечки, мимохідь. Дурниці, знаю, ти правий, думаючи так. Але я бачив її, Літумо. От і розкрив тобі таємницю. Я бачив, як вона купалася в самій сорочці. На пляжику, де купаються старі таларські жінки нишком від чоловіків. На тому пляжику за маяком, серед скель і каміння, біля рифів, де водяться краби. Бо чого б ти думав я щоразу близько п’ятої зникаю, прихопивши бінокль, а тобі кажу, буцімто хочу в «Королівському готелі» випити чашечку кави? Навіщо я, по-твоєму, видираюся на риф, що височить над пляжиком? Ну навіщо, Літумо? А щоб побачити, як моя любка купається в рожевій сорочечці. Щойно сорочка намокне, і вона як гола, Літумо. Боже праведний, линіть на мене водою, доньє Лупе, бо спопелію! Загасіть пожежу душі! Ось коли видно, що таке гарне тіло, Літумо. Коли-небудь прихоплю тебе з собою і покажу. Дам свій бінокль. У тебе очі на лоб полізуть, Літумо. І побачиш, що моя правда. Ти побачиш найзвабливіше в Таларі тіло. Так, Літумо, я не ревнивий, принаймні щодо своїх підлеглих. Якщо добре поводитимешся, то ми таки видеремося на риф. Ти зомлієш од щастя, коли побачиш її.

Лейтенант наче забув, навіщо вони в Амотапе, хай йому біс! Та коли Літумі вже уривався терпець, лейтенант зненацька вмовк. Зняв темні окуляри — Літума помітив, що очі начальника блищать, а погляд гострий — протер носовичком і начепив знову. Потім припалив сигарету й скрадливо мовив:

— Одне проханнячко, доньє Лупе, посидьте трохи з нами. Нам треба погомоніти.

— Про що? — прошамкотіла жінка, затремтівши, як у лихоманці. Літума відчув, що й сам тремтить.

— Про Паломіно Молеро, доньє Лупе, про кого ж іще? — посміхнувся лейтенант. — Про свою любку з Талари, ту звабливу гладунку, я з вами не говоритиму. Тож сідайте ближче.

— Я не знаю, хто він, — пробелькотіла жінка, міняючись на обличчі. Несвідомо сіла на ослін, як вказав лейтенант. Вона раптом змарніла ще більше і здалася ще хирлявішою. Дивна гримаса перекривила їй рот, коли вона повторила: — Присягаюся, що не знаю, хто він.

— Та ні, ви знаєте Паломіно Молеро, доньє Лупе, — дорікнув лейтенант Сильва. Він уже не посміхався, голос бринів крижаними нотками, і це трохи збентежило Літуму.

«От ми й дізнаємось, як воно було», — подумав він.

— Це льотчик, якого вбили в Таларі. Підсмалили сигаретами й повісили. Та ще й настромили на ломаку. Паломіно Молеро, худенький такий, він ще співав болеро. Він же заходив сюди, де оце ми з вами сидимо. Чи вже забули?

Жінка широко розкрила очі, але не зронила й слова. Так і сиділа, дрібно трусячись, з тим же химерним виразом на обличчі. Одна з її доньок запхикала.

— Буду з вами відвертим, сеньйоро. — Лейтенант пихкнув сигаретою, якусь хвильку ніби втішено спостерігав за кільцями диму. Тоді суворо проказав: — Якщо не допоможете, якщо не відповісте на запитання, то матимете страшенну халепу. Я кажу цілком щиро, дещо грубувато, щоб ви усвідомили, що тут не до жартів. І не хочу ні затримувати, ні забирати вас до Талари, ні запроторювати за грати. Не хочу, щоб звікували у в’язниці як укривателька й співучасниця злочину. Запевняю, цього робити я не збираюсь, доньє Лупе.

Дитина рюмсала, і Літума приклав пальця до вуст, мовляв, помовч трохи. Дівчинка затихла і всміхнулась.

— Мене вб’ють, — спроквола простогнала жінка, однак не плакала. В її сухих очах застигли ненависть і тваринний страх. Літума боявся перевести подих, йому здавалося, ніби найменший рух чи звук усе зіпсує. Побачив, як лейтенант повільно розстібає кобуру. Витяг пістолет і поклав на стіл, відсунувши миску з недоїдками. Погладив рукоятку: