Хто вбив Паломіно Молеро?

— Я не тямлю в цьому! — скрикнула жінка. — Не збивайте мене з пуття, не питайте, бо я не знаю, що таке молодший лейтенант!

Літума слухав її і виразно бачив їх, попри фіолетові сутінки, що огорнули Амотапе. Сеньйора Лупе стояла навколішках перед розлюченим молодиком на порозі халупи. Старший з прикрістю та обуренням дивився на дівчину, яка, кидаючи йому виклик, затуляла худенького, не пускала до прибульців. Літума бачив, що приїзд чужаків, як і зараз, вимів з вулиць і сховав по домівках і малих, і старих, навіть собак та кіз — всі боялися вскочити в халепу.

— Мовчи, не кажи, хто ти, чого тут і що робиш, — казала дівчина юнакові, стримуючи його, не даючи вийти до них. І водночас погрожувала старшому: — Я порішу себе, але спершу все розповім людям.

— Я кохаю її, я обожнюю її і зроблю все, щоб вона була щаслива, — поривався худенький наперед, але дівчина не пускала його. Навіть тоді старший не глянув на хлопця; він не зводив погляду з дівчини, наче в Амотапе і в цілому світі існувала тільки вона. Але молодший на слова хлопця метнувся до нього з лайкою, звів пістолет, мов збирався розчерепити йому голову. Дівчина стала на шляху нападника, і тоді почулося лаконічне: «Спокійно». Молодик неохоче скорився.

— Він сказав лише «спокійно», — поспитав лей­тенант Сильва, — чи «спокійно, Дюфо»? А може, «спокійно, молодший лейтенанте Дюфо»?

Це вже було не просто передавання думок, а якесь чудо. Начальник ставив запитання тими ж словами, що спадали й Літумі.

— Не знаю, — присяглася донья Лупе. — Я не чула жодного імені. А що хлопця звали Паломіно Молеро, я взнала тільки тоді, коли побачила знімки в «П’юрському віснику»; я одразу впізнала його. Серце моє краялося, сеньйоре. Це ж він, хлопчисько, викрав дівчину й привіз в Амотапе. Я про це й гадки не мала: досі не знаю, як зовуть її і тих, що приїхали за ними. І не хочу знати. І не кажіть мені, ради Бога, якщо знаєте. Чи ж я не допомагаю вам? Не кажіть мені, як їх звати!..

— Не бійся, не кричи, не кажи так, — мовив старший. — Донечко, люба, невже це ти погрожуєш мені? Хочеш порішити себе?

— Спробуй тільки йому щось зробити, хоч пальцем зачепити, — кинула дівчина. На небі, за блакитною габою, сутінки густішали й висівалися зорі. З-за очеретяних і цегляних стін, з-за штахетників Амотапе заблимали каганці.

— Краще я простягну руку і щиро мовлю: «Я прощаю тобі», — проказав старший і справді простягнув юнакові руку, все ще не дивлячись на нього. Донья Лупе наче вдруге народилася на світ. Побачила, як вони подали один одному руки. Хлопець насилу спромігся на слово.

— Слово честі, я все зроблю, — аж захлинувся од хвилювання. — Вона для мене все, найсвятіше в житті, вона...

— Тепер ви обидва потисніть один одному руки, — звелів старший. — І не злостіться. Тут немає ні командирів, ні підлеглих, просто троє чоловіків нарівні залагоджують справи, як і личить чоловікам. Ну, ти задоволена? Заспокоїлася нарешті? Неприємне скінчилося. А тепер поїхали.

Він квапливо витяг з задньої кишені штанів гаманця. Донья Лупе відчула у руці кілька зім’ятих купюр, ґречний голос подякував за клопоти й порадив усе забути. Потім старший рушив до джипа з відхиленими дверцятами. Але другий, перш ніж піти, знову приставив пістолет до її грудей:

— Якщо хоч писнеш, щоб потім не нарікала! Пам’ятай про це.

— І що ж, хлопець з дівчиною покірливо сіли в джип? І поїхали? — недовірливо запитав лейтенант. Літумі також це здавалося неймовірним.

— Вона не хотіла йти, вона не вірила і втримувала його, — мовила донья Лупе. — «Лишайся тут, не вір йому, не вір!» — казала.

— Ну годі, іди сюди, доню, — заохочував старший, який уже сидів у джипі. — Він — дезертир, не забувай цього. І мусить повернутися. Це слід залагодити якомога швидше. Зітерти цю пляму. Подумай про нього, донечко. Скоріше їдьмо.

— Так, люба, він пробачив, ходімо, послухаймося його, ходімо в машину, — вмовляв її юнак. — Я вірю йому. Та і як не вірити, адже він — це він.