Хто вбив Паломіно Молеро?

— Поки що ні, — озвався офіцер. — І це ти мусиш затямити. Ніщо не дається легко, Літумо. Правда, іноді навіть найсвятіша, якщо придивитися до неї зблизька і зусібіч, може виявитись напівправдою, а то й узагалі брехнею.

— Воно, звісно, —промимрив Літума. — Та хіба тут не все зрозуміло?

— Хоч ти й не повіриш, але я і досі не певен, що його вбили полковник Міндро й лейтенант Дюфо. — Лейтенант наче поважно розмірковував уголос. — Знаю достеменно одне: саме ці двоє забрали звідси молодят.

— Скажу вам одне, — неголосно мовив Літума. — Найбільше приголомшило мене знаєте що? Тепер я збагнув, чому Паломіно подався добровольцем на авіабазу. Щоб бути біля коханої дівчини. Це не видається вам незвичайним? Хлопець, звільнений від служби, пішов на неї добровільно, щоб бути поряд з коханою?

— А чого це тебе так дивує? — засміявся лейтенант Сильва.

— Бо воно незвично, — признався поліцай. — З таким не щодня стикаєшся.

Лейтенант Сильва проголосував машині, що наближалася.

— Тоді ти не знаєш, що таке справжнє кохання, — глузливо кинув він. — Я став би і льотчиком, і піхотинцем, і священиком, і сміттярем, їв би навіть лайно, аби тільки бути поряд зі своєю гладункою, Літумо.

VI

— Ось вона, я ж тобі казав! Ондечки! — вигукнув лейтенант Сильва, приклавшись до бінокля. Він витягнув голову, як жирафа. — Але ж і пунктуальна! Як англійка. Ласкаво просимо, матусю. Ну-ну, роздягайся, покажись, яка ти є. Пригнися, Літумо, бо якщо угледить нас, то все пропало.

Літума пригнувся за скелею, де вони чатували щонайменше півгодини. Невже то справді донья Адріана — ота хмарка куряви вдалині, на тому березі, що звався Пунта Арена? Чи хтивому лейтенантові Сильві те привиджується? Вони стояли на рифі, а риф нависав над тихими водами, де водилися краби, і кам’янистим бережком, захищеним від надвечірнього вітерцю невисоким стрімчаком і кількома складами «Інтернешнл петролеум компані». За їхніми спинами віялом розгорнулася бухта з двома молами, нафтоочисний завод, наїжачений трубами, металевими сходами та баштами, і безладне містечко. Як лейтенант дізнався, що донья Адріана приходить сюди надвечір, коли сонце червоніє і спека спадає? Бо й справді хмаринкою куряви була вона; Літума упізнав нарешті дебелі форми і плавну ходу шинкарки.

— Це найкращий доказ того, що я нікого ще так не цінував, Літумо, — прошепотів лейтенант, не одриваючись од бінокля. — Ти побачиш озаддя моєї гладунки. І груди. А якщо поталанить, то й дещо більше. Приготуйся, Літумо, не помри. Це тобі як подарунок на день народження, як підвищення по службі. І щасливчик же ти, хлопче, що маєш такого начальника, як я!

Відколи вони прийшли сюди, лейтенант Сильва не вгавав, як папуга, однак Літума чи й зважав на нього. Поліцая більше цікавили краби, ніж теревені начальника чи поява доньї Адріани. Риф відповідав своєму призначенню: крабів роїлися сотні, якщо не тисячі. Найменша заглибина в ґрунті була їм схованкою. Літума зачаровано спостерігав, як вони визирали, наче рухливі грудки, як вилазили на поверхню, витягувались і роздавалися, набували своєї незрозумілої форми, як кидалися бігти наосліп, причому якось дивно, що не збагнеш, рухаються вони вперед чи назад. «Точнісінько, як ото ми розслідуємо вбивство Паломіно Молеро», — напросилося порівняння.

— Пригнися, пригнися, бо помітить, — пошепки наказав начальник. — Чудово, вона вже роздягається.

Літумі раптом спало на думку, що весь пагорб поточений крабами. «А якщо ґрунт осунеться?» Тоді вони з лейтенантом Сильвою поринуть у глибини — темні, задушливі, де цілі роїща цих жахливих створінь із клешнями. Тоді їх чекала би смерть у страшній агонії. Він помацав ґрунт: нібито твердий.

— Давайте-но свого бінокля, — невдоволено буркнув. — Запросили дивитись, а дивитеся самі, лейтенанте.

— Я ж твій начальник, — всміхнувся той, проте бінокль простягнув. — Тільки швидше, не хочу розбещувати тебе.

Літума приклав бінокль і став дивитись. Донья Адріана спокійно роздягалася знизу, біля невисокої скелі. Чи відчувала вона, що за нею стежать? Чи не вмисне роздягалася так повільно, щоб розпалити лейтенанта? Ні, в її порухах відчувалися млість і неквапливість жінки, впевненої, що її не бачать. Жінка згорнула плаття і нахилилася, щоб покласти його на камінь, подалі від бризок. На ній справді була коротка рожева сорочка, тож Літумі відкрилися масивні, наче стовбури лавра, стегна й груди.

— Хто б подумав, що у доньї Адріани, при її віці, стільки принад, — здивувався він.

— Не дивися довго, а то видивишся її всю, — вихопив лейтенант бінокль. — Найцікавіше почнеться у воді. Коли сорочка намокне і прилипне до тіла, то стане прозорою. Це видовище не для таких, як ти, Літумо, а для лейтенантів чи й вище.