Художниця тіла

Вона витягнула з рота волосину. Так і стояла при стільниці, розглядаючи її — коротку біляву волосину, яка не належала ні їй, ні йому.

Він стояв і трусив пакет. Трусив довше, ніж потрібно, бо неуважний, — подумала вона, — а ще, бо ця дія, це підскакування, плюскіт і картонно-помаранчевий запах дарують якесь дитинне, бездумне, безневинне задоволення.

Він спитав:

— Хочеш?

Вона розглядала волосину.

— Ти скажи, бо я не знаю. Ти п'єш сік? — уточнив він, і далі трусячи клятий пакет, стиснувши його за носик двома пальцями, як клешнею.

Вона потерла верхні зуби язиком, щоби позбутися складного фізичного спогаду про чужу волосину.

Вона сказала:

— Що? Ні, такого не п'ю. Ти ж знаєш. Ми вже давно живемо разом.

— Не так давно, — сказав він.

Він узяв склянку й налив соку, вдивляючись, як з'являється пінка. Тоді покрутився і з болем усівся на стілець.

— Не досить давно, щоби я помітив такі деталі, — сказав він.

— Я вічно думаю, що це не може статися тут. Де завгодно — так, тільки не тут.

Він сказав:

— Що?

— Волосина в мене в роті. З чужої голови.

Він намазав грінку маслом.

— Думаєш, таке трапляється тільки у великих містах зі змішаним населенням?

— Де завгодно, тільки не тут. — Вона затисла волосину між великим і вказівним пальцями і придивилася до неї, скрививши рот, як паралітик, з напускною відразою, чи зі щирою відразою, роздутою до межі достовірності. — Я так думаю.

— Може, ти її з дитинства носиш. — Він знову взяв газету. — У тебе був собака?

— Слухай, а ти від чого прокинувся?

Газета була її. Телефон — його, крім тих моментів, коли вона дзвонила в довідку дізнатися погоду. Комп'ютером користувалися обоє, але в душі той був її.

Вона стояла при стільниці й роздивлялася волосину. Тоді клацнула пальцями, струшуючи її на підлогу. Пустила воду й потримала руку під гарячим струменем, а тоді перенесла миску пластівців на стіл. Пташки сипонули геть, коли вона пройшла повз вікно.

— Та я сам бачив, як ти цмулила сік літрами, бідонами, що тут казати, — сказав він.

Її вуста й далі кривилися від того, що пізнали незриме життя виробника їжі чи ще химернішу, плутанішу реальність інтимного переносу волосся з особи на особу, з рота в рот крізь роки, міста, хвороби, забруднену їжу, огидні тілесні рідини.

— Що? Та ні, не думаю.

Гаразд, вона поставила миску на стіл. Вона підійшла до плити, узяла чайник і наповнила по вінця з крана. Він змінив радіохвилю і щось сказав, але вона не розчула. Вона поставила чайник назад на плиту, бо отак проживають життя, навіть якщо ти цього не розумієш, а тоді знову провела язиком по зубах, дивлячись, як із конфорки виривається блакитний вогник.

Їй довелося відхилитися від стільниці, як складаному ножику, коли він підійшов по ніж для масла.

Вона рушила до столу, і пташки знову шурхнули від годівнички. Вони вилітали з тіні піддашшя в сонячне світло й тишу, а вона бачила це тільки почасти: невловне, безмовне, прегарне видовисько, світло поглинає приголомшених сонцем птахів, позбавляє тіла, перетворює на щось прозоре, плинне, незримо ясне.

Вона сіла, погортала газету, зрозуміла, що не взяла ложки. Вона не взяла ложки. Вона підвела очі на чоловіка й побачила в нього на щелепі пластир.

Вона взяла старий погнутий чайник замість нового, який щойно купила, бо… сама не знала чому. Це був старий дерев'яний дім із багатьма кімнатами, робочими камінами, тваринами у стінах і повсюдною пліснявою — реліквія епохи, коли лісозаготівля й суднобудівна промисловість були в розквіті, — і вони винайняли його, не оглянувши; будинок був завеликий, підлога рипіла, а погнутому начинню бозна-скільки років.

Вона ледь зі стільця не впала — такий-от жест насмішки зі своєї помилки — і пішла до стільниці по ложку. Перенесла на стіл ще й соєві гранули. У сої був запах, який мовби й не належав піщаній суміші в коробці. Легкий запах пшениці з домішкою спітнілих ніг. Вона відчувала його щоразу, як брала сою. Вона нюхнула її двічі-тричі.

— Знову порізався.

— Що? — Він підніс руку до щелепи, не підводячи голови від газети. — Просто подряпина.

Вона сіла читати статтю на своїх сторінках газети. Газета була стара, недільна, з міста, бо сюди пресу не доставляли.

— Останнім часом буває. Не знаю, може, тобі не варто голитися із самого ранку. Ти спершу прокинься. І взагалі, нащо голитися? Відростив би знову вуса. Бороду відростив би.

— Нащо взагалі голитися? Мабуть, є якась причина, — сказав він. — Хочу, щоби Бог бачив моє обличчя.

Він підвів погляд від газети й розсміявся порожнім сміхом, який їй не подобався. Вона набрала в рот пластівців і перевела очі на іншу статтю. Останнім часом вона шукала собі місця, поміщала себе в різні газетні статті. Такі сни наяву. Вона так робила мимоволі, тоді помічала, що робить, а за кілька хвилин, бувало, повторювала знову з тією самою чи іншою статтею, потім знову це помічала.

Вона потягнулася по пакет із соєю й, не підводячи очей від газети, насипала гранул у миску, а по радіо крутили ток-шоу й повідомлення про дорожній рух.