Читаем Художниця тіла полностью

Здається, вона вирішила довикористати старий чайник, використовувати й використовувати, доки той не вкриється пухирцями іржі; тоді й тільки тоді можна буде взяти щойно куплений чайник.

— Тобі обов'язково слухати радіо?

— Ні, — відповіла вона, читаючи газету. — А що?

— Повну херню несуть.

Те, як він розтягнув «р» у «херні», надало слову гідності.

— Це не я ввімкнула радіо. Ти ввімкнув радіо.

Він пішов до холодильника, повернувся з великою темною фігою й вимкнув радіо.

— Поділися, — сказала вона, читаючи газету.

— Я ж нікого не звинувачую. Хто увімкнув, хто вимкнув. Дехто зранку розбурчався. Це ж я, так би мовити, маю право боронити свою честь. Не дівчина, яка тільки їсть і спить і житиме вічно.

— Що? Слухай, Рею, замовкни.

Він відкусив хвостик фіги й кинув у бік умивальника. Тоді розділив фігу на шматки пальцями, забрав у неї з рук ложку, облизав і вийняв нею трохи винно-червоної плоті фрукта, залишаючи вискоблену шкірку. Виклав на свою грінку плоть, м'ясо, волокна, а тоді розмазав опуклим боком ложки, так що лишилися криваво-масляні сліди, які бриніли насіннєвим життям.

— Це я маю право зранку нервуватися. Я маю право скиглити. Це на мене чекає жах чергового банального дня, — хитро сказав він. — Ти цього ще не розумієш.

— Попустися, — сказала вона.

Вона нахилилася вперед, він простягнув їй хліб. У деревах біля дому ворони завели свою галасливу перекличку. Вона відкусила шматочок і заплющила очі, щоби подумати про смак.

Він повернув їй ложку. Тоді увімкнув радіо, згадав, що тільки-но його вимикав, і знову вимкнув.

Вона сипонула гранул у миску. Запах сої — щось проміжне між запахом тіла, так, нижніх кінцівок і якогось питомого зернового життя землі, рослинного, глибокого. Але це його не описує. У газеті вона прочитала про дитину, покинуту в якомусь Богом забутому. Словами не описати. Сам тільки запах. Сама суть запаху, незалежна від усіх джерел походження. Це наче — вона ледь цього не сказала, бо що як йому цікаво, але врешті махнула рукою, — це наче якийсь середньовічний учений спробував створити класифікацію всіх знаних запахів, знайшов той, який виламується із системи, і назвав соєю: це слово могло би бути частиною якогось високочолого терміна латиною, але ні, не було, і так вона й сиділа, задумавшись, сама не розуміючи, про що, з ложкою за сантиметр від рота.

Він сказав:

— Що?

— Я ж мовчу.

Вона встала, щоби щось узяти. Подивилася на чайник і зрозуміла, що не його. Вона знала, що врешті згадає, бо завжди згадувала, і таки згадала. Вона хотіла взяти мед до чаю, хоча вода ще не закипіла. Вона завжди напоготові, чи завжди насторожі, чи завжди на нервах, Рей завжди так казав чи сказав якось раз, у голові в неї лунав голос, що їй же й належав, — діалог чи монолог, — вона підійшла до буфета, звідки взяла мед і чайні пакетики, — і голос той плинув із газетної статті.

— Ти ж хотів мені щось сказати?

Він сказав:

— Що?

Вона опустила руку йому на плече і протиснулася на свій бік столу. Пташки спурхнули з годівнички, забриніли крила — одні «б» і «р», вібрато «р» після букви «б». Але це не воно. Це геть не воно, навіть близько.

— Ти ж щось казав. Не знаю. Про дім.

— Це нецікаво. Забудь.

— Я не хочу забувати.

— Це нецікаво. Дай переформулюю. Це нудно.

— А ти все-таки скажи.

— Ще дуже рано. Забагато зусиль. Це нудно.

— Ти ж усе одно сидиш і говориш. Скажи.

Вона набрала ложку пластівців і повернулася до газети.

— Це треба докласти зусиль. Нібито. Нібито камінь штовхаєш.

— Ти сидиш і говориш.

— Ось, — сказав він.

— Ти говорив про дім. Дім — це не нудно. Дім мені подобається.

— Тобі все подобається. Ти все обожнюєш. Ти — мій радісний дім. Ось, — сказав він.

Він віддав їй залишки своєї грінки, і вона прожувала, змішавши з пластівцями та ягодами. Раптом вона зрозуміла, що він хотів їй сказати. Тепер сороки в гіллі репетували зграєю — мабуть, проганяли яструба.

— Просто скажи. Це ж усього секунда, — сказала вона, хоча й так напевно знала, що він скаже.

Вона побачила, як він підносить руку до нагрудної кишені, а тоді рука завмирає й опускається до чашки. Це його кава, його чашка, його цигарка. Випадок, описаний у газеті, мовби здіймався від чорнильних рядків і оповивав її. Недільний додаток вона завжди читала окремо.

— Просто скажи, добре? Бо я однаково все знаю.

Він сказав:

— Що? Ну ти й затята, усе ти з мене витягнеш. Добре, що зазвичай ми не снідаємо разом. Бо я вранці.

— Я однаково все розумію. То скажи.

Він дивився на газету.

— Розумієш? Он як. Отже, й розказувати не треба.

Він читав, готовий дістати цигарки. Вона сказала:

— Звук.

Він подивився на неї. Він подивився. Тоді широко їй посміхнувся — золоті зуби на широкому обличчі з темно-оливковою шкірою. Давно вона її не бачила, цієї силуваної посмішки, з якої прозирав Рей із ясними очима і глибокими зморшками навколо вуст.

— Звуки у стінах. Так. Ти мої думки читаєш.

— Один звук. Це був один звук, — сказала вона. — І не у стінах.

— Один звук. Ну, добре. Я давно його не чув. Я це й хотів сказати. Звук зник. Усе, закінчили. Кінець розмови.

— Точно. Тільки мені здається, що я його вчора чула.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Последний рассвет
Последний рассвет

На лестничной клетке московской многоэтажки двумя ножевыми ударами убита Евгения Панкрашина, жена богатого бизнесмена. Со слов ее близких, у потерпевшей при себе было дорогое ювелирное украшение – ожерелье-нагрудник. Однако его на месте преступления обнаружено не было. На первый взгляд все просто – убийство с целью ограбления. Но чем больше информации о личности убитой удается собрать оперативникам – Антону Сташису и Роману Дзюбе, – тем более загадочным и странным становится это дело. А тут еще смерть близкого им человека, продолжившая череду необъяснимых убийств…

Александра Маринина , Алексей Шарыпов , Бенедикт Роум , Виль Фролович Андреев , Екатерина Константиновна Гликен

Фантастика / Приключения / Детективы / Современная русская и зарубежная проза / Прочие Детективы / Современная проза
Кредит доверчивости
Кредит доверчивости

Тема, затронутая в новом романе самой знаковой писательницы современности Татьяны Устиновой и самого известного адвоката Павла Астахова, знакома многим не понаслышке. Наверное, потому, что история, рассказанная в нем, очень серьезная и болезненная для большинства из нас, так или иначе бравших кредиты! Кто-то выбрался из «кредитной ловушки» без потерь, кто-то, напротив, потерял многое — время, деньги, здоровье!.. Судье Лене Кузнецовой предстоит решить судьбу Виктора Малышева и его детей, которые вот-вот могут потерять квартиру, купленную когда-то по ипотеке. Одновременно ее сестра попадает в лапы кредитных мошенников. Лена — судья и должна быть беспристрастна, но ей так хочется помочь Малышеву, со всего маху угодившему разом во все жизненные трагедии и неприятности! Она найдет решение труднейшей головоломки, когда уже почти не останется надежды на примирение и благополучный исход дела…

Павел Алексеевич Астахов , Павел Астахов , Татьяна Витальевна Устинова , Татьяна Устинова

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Современная проза