Художниця тіла

Мова Таттла, за визначенням Джеймса Гіта Етчлі, — «затинчасга тиша», за допомогою якої Лорен переживає скорботу: «Це втрата мови, що водночас є мовою втрати»[14]. Етчлі розвиває думку Жиля Дельоза про те, що письменник — «заїка в мові», який перетворює мову як таку на затинання: «афективна й інтенсивна мова, і вже не афектація того, хто говорить». Для Дельоза це якраз «поетичне розуміння мови», спосіб бачити її як щось більше за просто засіб донесення повідомлення. Саме це робить мову матеріальною і квазіфізичною.

Багато літературознавців побачили в стані містера Таттла ознаки клінічного аутизму, однак Делілло, напевно, у його мовленні (суміші глосолалії й ехолалії[15]) і поведінці намагався відтворити стан літніх пацієнтів з хворобою Альцгеймера. Відомо, що в 1996–1997 роках письменник брав участь у двох письменницьких майстер-класах для таких людей, що мало стимулювати їхню пам'ять. На думку самого Делілло, «написання коротенької оповіді раз на кілька тижнів може бути способом уникнути самотності та страху»[16]. Ця віра в силу слова, його лікувальний потенціал — питома складова світосприйняття Делілло. Він часто через своїх персонажів захоплюється словами, наприклад, «давнім, глибшим значенням» слова «екстаз» чи «тяглістю» («continuum»), смакує їх або відчуває слабкість лексем, як-от у випадку «якось», «більш-менш» і «можливо».

Однак для правильного розуміння поєднаних слів важливим є їхнє узгодження в часі. У своєму есеї про події 9/11 «У руїнах майбутнього: роздуми про терор і втрату в тіні вересня» Делілло[17] міркує про те, що у світі є лише дві сили: минуле і майбутнє, — й атаку терористів автор визначає як напад першого на друге. У «Художниці тіла» Лорен полюбляє пильнувати за стримом з дороги на дві смуги у Котці (Фінляндія), пояснюючи, що це «типу, про минуле й майбутнє», що дає їй певну прив'язку до дійсності: «Справа просто у фактичності Котки. У відчутті організованості, у тому, що місце невблаганно обрамлено: воно існує, а ти дивишся, і в куточку екрана зазначено місцевий час. Котка лежала в іншому світі, але вона могла за нею спостерігати в її реальності, в її годинах, хвилинах і секундах». Тому Лорен і вважає, що містер Таттл із Фінляндії: він із теперішнього, плинного і змінного, але такого, що може бути записано, що заперечує саме поняття незворотності часу («Його майбутнє неназване. Воно якось одночасне з теперішнім»). Таттл ніби тимчасово виринає із плину нинішнього, він — чужинець, який імітує мову і, за формулюванням Девіда Коварта, наслідує її конструкції, як «людський магнітофон».

Лорен дивиться цілодобове онлайн-відео, а в романі Делілло «Точка Омега» (2010) головний персонаж уважно роздивляється відео-інсталяцію «24-годинне Психо» шотландського митця Дуґласа Ґордона, де той «сповільнив» відомий фільм Гічкока до двох кадрів на секунду і транслював у музеї рівно добу. Цю відеоінсталяцію у 2006-му бачив сам Делілло, а пізніше визнав, що тоді в нього виникла ідея роману про «час і рух та відчуття сором'язливого бачення» — ще одна підказка щодо теми «Художниці тіла». Пряма трансляція дороги, що відбувається умовно одночасно для Лорен і учасників руху, але в різних просторах, — це візуалізація руху часу, нашого технологічного часу, і водночас так у романі протиставлено стрим («зараз») і фільми («вчора»), якими займався Рей.

У «Художниці тіла» чітко розділено буття людини на досмертне і посмертне й показано, як чужа смерть очужує тіло тієї, яка її переживає. Так, Лорен після смерті Рея помічає: «Її відчуття тіла змінилися, але вона не розуміла, як саме… Було в ньому щось чуже, незнайоме». Тіло померлого, зрозуміло, лишається в минулому, а тіло живої — в неозначеному сьогоденні з примарною надією на майбутнє (адже всі її думки прикуті до смерті). Головна героїня відчуває, що, зосереджуючись на минулому, вона поступово зникає («Я Лорен. Але все менше й менше»), розпорошуючи власний простір у часі, та й містера Таттла вона називає як частку минулого — на честь дивакуватого вчителя природознавства. Померлий теж колись змінив ім'я, бо смерть має багато імен, і всі імена — з минулого, адже мистецтво — це реакція на минулі враження, образно спроектована в майбутнє.

Як не дивно, для Дона Делілло у творчості найважливішою є візуальна складова, і в інтерв'ю він часто проговорює, що починає писати романи, відштовхуючись від певних образів, тож не дивно, що його тексти завжди дуже кінематографічні. «Художницю тіла» найчастіше порівнюють із фільмами Інґмара Берґмана (зокрема, з «Персоною» і «Шепотінням і криками»), та й у самому романі є декілька кіноалюзій: Лорен промовляє своє ім'я, «наче героїня в чорному спандексі в науково-фантастичному фільмі»; вона уявляє появу власника дому і містера Таттла як кіносцену: «несподівано з'являється чоловік, як у фільмі, знято знизу».