Художниця тіла

Її відчуття тіла змінилися, але вона не розуміла, як саме. Тіло напружене, скуте, вона не знає напевно. Було в ньому щось чуже, незнайоме. Здається, тіло інше, стрункіше; та байдуже.

На полиці в комірчині лежав пакет панірувальних сухарів. Вона згадала, що бачила десь вощений папір у блакитно-якійсь коробці. Ось що стало зараз важливим. Їжа, крутанина, клопоти.

Вона повільно пройшлася кімнатами. Коли роздягалася, стоячи босоніж на холодній підлозі, та стягувала брудного светра, відчула, що він стоїть за нею, і обернулася до ліжка.

У перші дні після повернення вона мало не впала, виходячи з машини — це був не повний зрив усіх важливих функцій, а мізерне й безпорадне сповзання на землю, ніби вона розучилася стояти.

Гостро свідома своєї самотності, вона подумала, чи не підсмажити відбивну; вона ніби бачила себе з кутка кімнати чи точнісінько з тієї точки, де стояла, бачила власними очима, як її менша копія ширяє десь у повітрі, певна, що завтрашній день уже настав.

Вона хотіла зникнути з Реєвим димом, померти, стати ним, але тільки відірвала клапоть вощеного паперу об зазублений край коробки й потяглася по пакет панірувальних сухарів. Коли задзвонив телефон, вона не спрямувала на нього погляд, як у кіно. Справжні люди не дивляться на телефони, коли ті дзвонять.

Вощений папір у рулоні рвався об зазублини на краю коробки з легким тріском, і їй здавалося, що вона хребтом відчуває цей звук.

Думками вона завжди забігала в завтрашній день. Розплановувала дні заздалегідь. Сиділа в кімнаті з дерев'яною обшивкою. Стояла у ванні та пшикала на кахлі стін, доки від хворобливого хвойного смороду кислоти й етеру не починало паморочитися в голові. Їй важко було припинити тиснути на гачок.

Вона обпекла руку об пательню й одразу рушила до холодильника, але не знайшла льоду в сраному. Вона не налила води в срану штуку для льоду.

Люди або беруть слухавку, коли дзвонить телефон, або не беруть. Вона слухала, як він дзвонить. Звук відлунював у всіх куточках дому, усі слухавки деренчали.

Їй раптом здалося дуже дивним, що великі корпорації налагодили масове виробництво хлібних крихт, пакують їх і продають по цілому світу, і вона вперше справді придивилася до коробки панірувальних крихт, справді побачила її і зрозуміла, що то — хлібні крихти.

Вона сіла в кімнаті з дерев'яною обшивкою і спробувала почитати. Спершу розвела вогонь. Кімнату амбітно обставили так, щоб сидіти з чарочкою бренді при каміні — бездарну кімнату зі збоченим умеблюванням; вона пила чай і намагалася читати книжку. Але продершись крізь сторінку, втуплювалася в закріплені у просторі предмети.

У перші дні після повернення вона з'їла якусь пекельну устрицю й наступні кілька годин раз у раз бігала в туалет. Але бодай тіло знову належить їй. Ніщо так не поєднує тіло й розум, — подумала вона, — як люта срачка.

Вона піднялася сходами, чомусь чуючи себе в інших частинах будинку.

Вона стягла й пожбурила геть брудний светр. Вона підняла вистромлену зі светра руку і злегка вдарилася долонею об щось нагорі — цікаво що, але таке вже траплялося, — а тоді згадала про лампу, що звисає зі стелі й геть не пасує до цієї кімнати, от розгойдується металевий абажур; вона повернулася до ліжка й подивилася, неуважно подивилася, не вичікувально подивилася, а якось інакше — нюанси такі тонкі, що вона й сама не могла їх відчитати.

Спочатку їй треба було осягнути забагато всього, а потім — тільки одну річ.

У місті вона побачила сиву японку, яка стояла самотою на вимощеній камінням стежці перед домом. Та тримала в руках садовий шланг, невагомо стоячи під низьким небом, плоска й непорушна, ніби вирізана з обгорткового паперу, й поливала багряні флокси по периметру ділянки м'якою аркою бризок зі шланга.

Побачене видавалося їй сумнівним, чи то пак, не сумнівним навіть, а мінливим, зануреним у метаморфози: кожен предмет був водночас чимось іншим, але що й чим?

Вона почала брати слухавку. Спершу говорила м'яким голосом, не зовсім схожим на її власний — невпевненим, накрученим голосом іншої людини, — «ало, хто це, так». Пішли чутки, що вона тут, тож почали надходити дзвінки з Нью-Йорка, де вона мешкала, і від друзів та колег з інших міст. Вони дзвонили з інших міст, аби сказати, що не розуміють, чому вона повернулася сюди. Це найменш підхоже місце для неї: на самоті, у великому будинку на порожньому узбережжі; а вона крокувала кімнатами, піднімалася сходами і планувала дні заздалегідь, бо роботи ставало дедалі більше, а часу на її виконання — дедалі менше; саме світло мовби опинилося під загрозою. Варто кліпнути — і вже темно, що завжди захоплює її зненацька.

Вона прокидалася рано-вранці, і то найгірший час — перша смертоносна мить, коли лежиш у ліжку й щось згадуєш, а тоді на тому ж подиху розумієш, що саме.

Вони дзвонили по п'ять-шість разів на день, потім трохи рідше, а вона думала про японку, якщо то взагалі японка, вродливу й суперечливу, що поливала свій сад, хоча небо віщувало дощ.