Художниця тіла

Вона сплавала жерстяним поромом на Літтл-Мун, де нічим зайнятися, хіба що походжати багнистою стежкою вздовж острова повз будинки, що їх шмагав вітер, і церкву без дзвіниці — сорокахвилинний марш до закинутого центру ремесел (може, ліжникарства й різьбярства, безперечно, гончарства), а потім притьмом назад. Пором ходив за розкладом, і це — достатня підстава час від часу здійснювати таку вилазку.

План полягав у тому, щоби планувати час, доки вона не зможе знову жити.

За кілька днів після повернення вона почала робити дихальні вправи. Час повертатися до роботи над тілом, режиму котячих потягувань і методичних скручувань. Роботу починала з хребта й рушала далі, пересуваючись підлогою на чотирьох і дослухаючись до того, як аорта стискається з кожним поштовхом крові. Треба стати на голову, розім'яти шию. Вона висолоплювала язик і хекала з рівними часовими інтервалами в ритмі внутрішнього годинника: той ішов із точністю, яку вона відчувала розділеними дисками кістками, що постукували в неї у спині.

Але всередині в неї був втрачений світ.

Уночі небо в зоряному диму й гамма-катаклізмах простягалося дуже близько, але вона вже не сприймала його так, як раніше, — як продовження душі, сутності, що існувала поза мовою в найдавнішій частині її єства, з тупим нутряним подивуванням.

Вона покинула слухати прогноз погоди. Тепер приймала все, що приносить природа: студений дощ, вітряні дні, великі горбаті брили на похилих луках, як родові герби, що бринять штормовим світлом, історією й часом. Вона рубала дрова. Годинами просиджувала перед комп'ютером, дивилася стрим з дороги на дві смуги в якомусь фінському місті. У Котці, що у Фінляндії, була глупа ніч, а вона дивилася в екран. Її це цікавило, бо відбувалося просто зараз, доки вона сиділа перед комп'ютером, і то відбувалося 24 години на добу: безликі автівки в'їжджали в Котку й виїздили, а в мертві періоди дорога була порожньою. Мертві періоди — це найкраще.

Вона сиділа й дивилася в монітор. Відео її захоплювало й було настільки реальним, що залишалося цікавим, попри ту обставину, що не відбувалося нічого. Від цієї обставини ставало ще цікавіше. У Котці була третя ранку, а вона чекала, коли під'їде машина — не те щоби її цікавило, хто в ній. Справа просто у фактичності Котки. У відчутті організованості, у тому, що місце невблаганно обрамлено: воно існує, а ти дивишся, і в куточку екрана зазначено місцевий час. Котка лежала в іншому світі, але вона могла за нею спостерігати в її реальності, в її годинах, хвилинах і секундах.

Вона подумала, що хтось навіть може на це мастурбувати: на появу машини на дорозі до Котки посеред ночі. Від цієї думки ледь не розсміялася. Вона рубала дрова. Вона щодня приділяла час тому, щоби дивитися стрим з Котки. Значення стриму вона не розуміла, але сприймала його як акт плинної поезії. Найцікавішим стрим ставав у мертві години. Перегляд очищав її розум і давав відчути глибоку мовчанку інших місць, таїну погляду на той край світу, де немає нічого, крім дороги, яка тягнеться до тебе і вдалечінь, і обидві ці реальності існують одночасно, а цифри на екрані змінюються з дивною й порожньою наполегливістю, секунди простують до хвилини, хвилини наближаються до години, а вона сидить, дивиться й чекає, коли трасою промайне обрис автівки.

Подзвонила її подруга, нью-йоркська авторка Маріелла.

— Як ти?

— Якої відповіді ти від мене чекаєш?

— Не знаю. Тобі самотньо?

— Треба вигадати для цього якесь інше слово. Самотні всі. А це щось геть інше.

— А ти не думала. Я не знаю. Що було б легше.

— Такі розмови тобі краще вести з кимось іншим. Я не знаю, як вести такі розмови.

— Якби ти не трималася осторонь. Тобі краще побути серед знайомих облич, речей. Не варто бути самій. Я знаю, як ти його кохала. Як це тебе підкосило. Боже. Але ж ти не хочеш піти в себе. А ще я знаю, що ти кремінь. Що ти така вся ніби гнучка й витка, але характер у тебе твердий. Але треба вибиратися з цього, а не закопуватися глибше. Не поринати в себе.

— Розкажи, що ти зараз поробляєш.

— Напихаю пельку. Дивлюся у вікно, — сказала Маріелла. — З тобою розмовляю.

— Що їси?

— Морквяні палички.

— Таким пельку не напихають.

— Ага, таким морять тіло. Знаю. Його ранні фільми покажуть на Кінофорумі. Ти ж із ним ще тоді не була знайома. Може, тобі варто.

Уранці вона почула звук. Він був таким само чітким, як їй запам'яталося з першого разу, місяці зо три тому, коли вони з Реєм піднялися нагору подивитися, що це таке. Він сказав, що в будинок залізла білка чи єнот. А їй здалося, що хтось навмисно намагається ступати тихіше. Було у звукові щось зважене. Їй здалося, що це не тварина. Було в ньому щось майже інтимне: хтось перебуває поруч, дихає тим самим повітрям, що й ми, рухається так само, як ми. Таким був той звук — ніби тіло вилущується з простору, але коли вони пішли на пошуки, не знайшли нікого.