Художниця тіла

Вона стояла біля вікна й дивилася на дощ. Може, він із трейлерів, розсипаних на узліссі за містом, близько, але водночас геть далеко — з машин на підпорках, де психовані пси валяються в грязюці й листі й намагаються вичесати сверблячку, а він — дорослий син, який був такий змалку, недоступний, навіки залежний, приречений жити в довгастій коробці з виснаженими немолодими батьками, що ніколи не називають одне одного на ім'я, а він інколи зникає на кілька днів і йде куди очі ведуть, у бульбашку свого світу, щось бурмочучи й лишаючись неушкодженим.

А може, й ні, — подумала вона. У його голосі вона чула щось інше. На його краєчку було щось, не зумовлене рівнем прибутків, часом дієслів чи передачами, які батьки дивляться по телевізору.

Вона відвернулася від вікна і знову ненадовго втягнула його в розмову. Здається, він не проти розмов. Він, затинаючись, говорив про предмети в кімнаті, а вона намагалася збагнути, що він бачить, не бачить чи бачить настільки по-іншому, що вона навіть приблизних обрисів уявити не змогла б.

Він говорив. Трохи згодом вона усвідомила, що чує. Для цього довелося залучити багато рівнів сприйняття. Для цього довелося залучити цілу соціальну історію того, як люди слухають те, що говорять інші люди. У його голосі була певна особливість чи риса, що розвивалася в процесі мовлення, а їй вдалося простежити її походження до витоків.

Вона за ним спостерігала. Це був той самий нещасний, якого вона знайшла раніше, і він досі не розумів, який справляє вплив.

Не те щоби він її наслідував, але в його мовленні їй чулися певні елементи власного голосу: уривчастість, легкий горловий тон, інтонації, звучання; спершу чути власний голос із чужих вуст, з його вуст, було дуже складно, майже не по земному, а тоді це почало викликати глибоку тривогу.

Спершу вона не була певна, чи це її голос. А потім упевнилася. Тоді він говорив уже не про стільці, лампи чи орнамент на килимі. Він мовби грав її роль у розмові з кимось іншим.

Вона спробувала зрозуміти, що чує.

Говорячи, він жестикулював і розмахував руками в такт словам, і вона зрозуміла, що казала це чи щось подібне Реєві в цьому домі. Буденні зауваги про те, що дзвонили друзі, які хочуть заїхати в гості. Вона пам'ятала, тьмяно пригадувала, що стояла тоді внизу сходів, а він, Рей, ходив туди-сюди коридором на другому поверсі, працюючи над сценарієм.

Тепер вона стояла біля вікна. Голос затнувся й почав стихати, але його рука й далі рухалася, відмірюючи слабкий ритм.

Вона схопила плащ із вішака й вийшла під дощ. Накинула плащ на згин піднятої над головою руки й перетнула порослу травою галявину до ґрунтової дороги, де запаркувала машину. Дверцята були незамкнені, тож вона відчинила їх і сіла — нащо замикати дверцята на такому відлюдді? Зливалися в один дощові потоки на лобовому склі. Вона сиділа, і її раптом охопило тремтіння; складно перестати чути звуки того голосу. Одне із задніх вікон було опущене десь на дюйм, і в повітрі змішувалися запахи вогкої луки, пахощі дощу за містом, сліди моря, морського вітру й пам'яті, а вона й далі чула голос і бачила безпомильно впізнаваний Реїв жест — помах двома складеними пальцями.

Вона не знала, скільки там просиділа. Може, і довго. Дощ періщив по даху й капоту. Скільки це часу — довго? Може, саме стільки, а може, і ні. Нарешті вона відчинила дверцята й пішла назад у дім, тримаючи над собою плащ.

Розділ 4

У годівничці було п'ятеро пташок: усі відвернулися від їжі, усі сиділи непорушно. Вона спостерігала за ними. Вони не дивилися й не слухали, а радше напружено й цілеспрямовано щось відчували.

Усі ці слова хибні, — подумала вона.

Годівничка висіла перед ґанком, а вона стояла в майже повністю білій кімнаті біля широкого вікна й чекала на містера Таттла.

Вона від самого свого повернення розвішувала годівнички. Це був основний кордон її довкілля в цім світі, периметр природи, яка оточує дім. Але їй здається, що вона годує птахів земних, у кожну ємність — своє зерно, а інколи вона накладає в одну годівничку шарами різні зернята: шар світлий, шар темний, — а птахи прилітають і дзьобають чи ні, та й годівнички теж різні: клітки, циліндри із сідалом, підвішені тарілочки, таці на підставці, вона не знає, може, пташки інколи не прилітають через яструба чи сойку, яка прикидається яструбом, а може, вони вичитують повідомлення про якусь подію поза спектром видимого.

Зайшовши, він навіть не подивився на неї, а рушив просто до столу зі скляною стільницею на ніжках із закрутами.

Реїв диктофон блимав посеред столу.

Вона сіла й заговорила, описуючи його зовнішність. Обличчя, волосся й таке інше. Пильний чи ні. Досить охайний, але радше все ж розпатланий. Що ще? Яка була ніч: добра, погана чи посередня.