Художниця тіла

Вона почала працювати голою в холодній кімнаті. На незастеленій підлозі робила розтяжку на руки і стегна, що водночас видавалося еротичним і насмішкою з еротики, і в сповільненому режимі повторювала повсякденні жести: поглянути на годинник на зап'ястку, розвернутися, щоби спинити таксі, — вона повторювала дії напам'ять у новому концептуальному контексті багато разів, дедалі повільніше, приголомшено роззявивши рота, міцно заплющивши очі від напруги минущого усвідомлення.

Подзвонила Ізабель, Реєва перша дружина.

— Ми на похороні майже не говорили. Ти наче мене цуралася, я це розумію, ти повір, я й сама так чинила б. Але ще я розумію його вчинок, бо все життя його знаю. А для тебе все інакше. Шкода, що ми не поговорили. Я вже багато років знала, що цим скінчиться. Що це станеться. Оце він носив у собі. Такий у нього був вихід. Він не був у розпачі. Це було продуманим планом. Це був фокус, і він знав, що за потреби зможе його виконати. Він навіть зробив так, щоби я побачила його у тому кріслі.

— Невже ви не розумієте?

— Я тебе прошу, хто ж, як не я, це розуміє? Він був нестерпний. Він ще в Парижі став складним. Ми пробули у шлюбі майже одинадцять років. Ми з ним таке пережили, що словами не описати. Ти не подумай, що я тебе не жалію. Ще й як жалію. У нього… це ж було не питання хімії мозку. Це просто він сам був отаким. Правду кажучи, ти просто не встигла цього побачити. Бо я от що тобі скажу. Ми дві людини, а життя в нас було одне на двох, і це було його життя. Я пробула з ним, доки не втратила здоров'я, і досі за це розплачуюся. Мені довелося втікати від нього серед ночі. Як ти думаєш чому? Бо він погрожував мене вбити. А тепер я стою в цій кімнаті й дивлюся на пусте місце, де раніше стояло крісло. Воно тут цілий день простояло, доки його не забрали з-перед очей моїх і не повезли з його кров'ю і всім іншим, навіть не описуватиму, до судмедексперта, ясно, як доказ. Ну, нове крісло я куплю. Без проблем. Але поки що тут пусте місце. Звичайно, він тебе жалів і подбав, щоби цієї миті ти не побачила. Тож приїхав у Нью-Йорк і сів у моє крісло.

— То крісло було ваше. А пістолет? Чий пістолет він використав?

— Мій пістолет? Ти що, здуріла? Це ще одна річ, якої ти не знала. У нього завжди була зброя. Хай би де він жив, у нього була зброя. Одна зброя, інша зброя. Я не рахувала.

— Ні. Ви що, не розумієте? Я не хочу цього чути.

— Зате я хочу це сказати. І наполягаю: скажу. Цей чоловік ненавидів те, ким він був. Бо скільки я знайома з цим чоловіком — і скільки з ним знайома ти? Я так від нього й не пішла. Чи я йшла? Чи ми таки розійшлися? Я навіть уві сні про нього не забувала. І я точно знаю, як працював його розум. Він собі дві речі казав: ось жінка, яку я все життя знаю. І можливо, вона витерпить цей кавардак.

Вона пішла шукати містера Таттла. Вона поняття не мала, куди він ходить чи що він робить, коли вона його не бачить. Уві сні він був поясненніший, ніж коли сидів, злегка вирячивши очі, за столом навпроти неї — чи, як на те пішло, у неї в уяві. Їй складно було прикликати його до існування силою уяви, нехай навіть на мить, за найповерховішим припущенням, — постать при вікні в курному світлі.

Вона вийшла в передпокій і гукнула:

— Де ти?

Того вечора вони сиділи в кімнаті з дерев'яною обшивкою, і вона читала йому книжку про людське тіло. Там були фотографії кров'яних клітин, збільшені в багато тисяч разів, й уривок про біологію розмноження, і саме його вона повільно читала, вставляючи власні зауваги, ставлячи запитання, п'ючи чай, а десь за сорок хвилин після початку, коли читала опис ембріона завдовжки сантиметр, який плаває в тілесних рідинах, зрозуміла, що він говорить до неї.

Але чула вона Реїв голос. Відтворений акцент із протяжними голосними був наближений до оригіналу, але лишалися і глибокі відмінності, бо ці звуки вимовляв один мовленнєвий апарат, а не інший, але ці речі вона знала Реєвим голосом і тільки ним, і вона не підводила голови від книжки, нездатна на нього подивитися.

Вона спробувала зосередитися на суворому слуханні. Наказала собі слухати. Її рука так і завмерла в повітрі, розвівши великий і вказівний пальці, щоб показати йому довжину ембріона.

Вона вислухала все, що він сказав, слово за словом, але не зрозуміла контексту. Розповідь блукала й ухилялася. Він говорив про різні марки цигарок, «Плеєрс» і «Житан», «я заради „Кемел“ милю пройду», а тоді вона почула Реїв сміх, чи то пак відгомін Реєвого сміху, чистого, з рівними інтервалами, і це було не з диктофона.

Він розмовляв із нею, а не зі сценаристом у Римі чи Лос-Анджелесі. Це Рей у ролі чарівного фаталіста: він докладно переповідав історію своєї залежності від нікотину, й ураз вона почула своє ім'я — то вперше містер Таттл його вимовив.