Художниця тіла

Його рука з тканинкою піднялася з-під води. Вона взяла тканину, розправила, піднесла до обличчя, втиснула в пори, потерла об свої вуста, а тоді повернула йому. Вона торкнулася його обличчя з легкою щетиною — чи він голиться, хто його навчив — і обережно провела пальцем по його вустах, обводячи контур рота. Вона обвела його ніс, брови, край вуха, закрутилася у внутрішню поверхню. Одна дія за другою. Одна дія веде до другої. Він через її доторки не хвилювався, чи бодай не більше, ніж зазвичай, і вона подумала, що порівнюючи з тим фактом, тим подивом чи що це таке, тим задиханим шоком від його перебування тут, його ніщо не здивує, не заскочить і не стривожить.

Вона відчула краєм губ легкий доторк, що почасти проникав у рот, а почасти ні — волосина, це не може бути нічим іншим. Вона спробувала її, цю волосину з мочалки, прибрати, провівши по обличчю великим пальцем, і хоча вже не відчувала її на обличчі, поглянула на нього та на свою руку й подумала, що, можливо, це просто сверблячка.

Тоді вона знову вийшла в коридор, і, звичайно, це відчувалося не так, ніби вона помила дитину, але, з другого боку, він не був і вповні чоловіком, от ким він був, людиною поза простим хилитанням або/або, а ще вона постійно знаходила, про що ще подумати, і вголос розмірковувала, чого він використовує махрову мочалку, що здається для нього надто вишуканою, і виправдовувала свої дії перед самою собою, й аналізувала власну реакцію на рух своєї руки його тілом, намотуючи кілометри порослою чорницею пусткою у вітрі й тумані, застібнувши куртку, під обертання котушок у касеті.

— Як тобі вдалося так жити тут, що я не дізналася?

— Але ж ти дізналася. Я живу.

Він легко ударив себе по щоці, можливо, жартома.

— Але ж до того. Я чую звуки, а ти — у кімнаті нагорі. Скільки ти тут? Говори от у цю штуку.

— Говори от у цю штуку, — сказав він, можливо, несвідомо імітуючи її тон.

Вона була в місті, їхала похилою вулицею серед дерев'яних будинків, коли побачила крізь дерева й кущі, як попереду на ґанку сидить, розвівши руки й розслабившись, чоловік — широколиций білявий чоловік. І в ту коротесеньку мить, у чверть секунди, малу, як мушиний послід, вона подумала, що бачить його повністю. Її погляд тільки ковзнув ним — і перед нею промайнуло все його життя. Лінивий маніпулятор, продає нерухомість в ЖК з розкішним видом на комарине болото. Вона його знає. Вона його бачить як облупленого. Ось він: розлучений, одержимий зеленим змієм, емоційно відсторонений від своїх дітей, своїх синів, двох синів у шкільній формі — і все це за коротесенький погляд.

По радіо якийсь голос зачитував новини.

А коли автівка проминула дім, промчала за якусь секунду, вона зрозуміла, що побачила не чоловіка на ґанку, а банку фарби на дошці між двома стільцями. Біло-жовта банка — це обличчя, дошка — руки, а розум і серце чоловіка були десь у повітрі, уже розчинені в голосі диктора на радіо.

Вона подзвонила Маріеллі й натрапила на автовідповідач. Вона прослухала повідомлення, поклала слухавку, а тоді знову подзвонила й поклала слухавку. Наступного дня вона подзвонила ще кілька разів, прослухала запис і не залишила повідомлення. А коли подзвонила знову й Маріелла відповіла, вона тихо опустила слухавку й завмерла.

Вона сказала:

— Говори так, як він. Будь ласка, зроби це для мене. Я знаю, ти можеш. Зроби це для мене. Говори так, як він. Скажи щось, що казав він, — ти ж пам'ятаєш. Чи скажи перше, що спаде на думку. Так навіть краще. Скажи перше, що спаде на думку, ніби це він. Я не питатиму, як тобі це вдається. Я тільки слухатиму. Говори, як він. Дій, як він. Говори його голосом. Дій, як Рей. Зроби так, щоб я його почула. Я тебе страшенно прошу. Будь другом. Друг — це людина, якій довіряєш. Зроби це для мене.

Вони пурхали просто вгору на жердку, боролися за місце при годівничці, клювали інших, махали крильми, напинали вибілені сонцем груди, а зерно сипалося їм із дзьобів. Вони летіли геть, а тоді поверталися й мовби зависали в повітрі — по дев'ять, десять, одинадцять пташок, пташок із мінливими барвами, пташок, що передражнюють, пташок, що харчуються, перевернувшись догори дригом, — а інші чіплялися за москітну сітку чи сідали на дерева неподалік і не зовсім співали, а радше, як би це сказати, щебетали, пищали чи репетували, нападали одне на одного на жердках, боролися в повітрі.

Уночі вона ставала перед його кімнатою й дивилася, як він спить. Простоявши там годину, вона заходила в інтернет і дивилася, як на шосе на дві смуги, що веде в Котку у Фінляндії й геть із міста, з'являються машини, доки її нарешті й саму з появою північного сяйва не починало хилити в сон.

Розділ 5

То був черговий повільний ранок, туманний і непорушний, і дзвонив телефон. Вона стояла оголена у своєму домашньому спортзалі, нахилившись ліворуч і примруживши очі, й дивилася на годинник на зап'ястку.

Чи сиділа, схрестивши ноги й випроставши спину, і шалено дихала. Видувала повітря ніздрями, видавала лункі горлові звуки, уявляла, як її тіло піднімається й обертається, прокручуючись із кожним подихом.