Художниця тіла

Чи ставала навкарачки, розставивши коліна на ширину стегон та задерши зад, і зводила й розводила лопатки, відчуваючи у своїй позі довгастість кішки.

Вона стояла й повільно змахувала рукою, знову і знову перевіряючи час, так що половина її тіла з лівою рукою, годинниковою рукою, описувала вигин, чи, можливо, її тіло рухало рукою й головою з роззявленим ротом і міцно заплющеними очима, як другою стрілкою відсутнього годинника.

Вона почула, як небом пролетів літак, а тоді світло пригасло й загорілося знову — сонячне сяйво, сонячний промінь, — і вона змогла відтворити цю подію крізь склеплені повіки і зрозуміла, що туман нарешті розвіявся.

Коли на ґанку було надто вогко й холодно, вони розмовляли в кімнаті з дерев'яною обшивкою, а вона робила нотатки й записи. Часом зранку він майже нічого не казав, а часом охоче говорив, і вони сиділи біля розведеного нею вогню, і дім навколо них був мертвий.

— Перебування тут прийшло до мене. Я з моментом, я полишу момент. Стілець, стіл, стінка, передпокій, усе на мить, у миті. Це прийшло до мене. Тут, близько. З миті, коли мене не стане, не стало, не стає. Я залишу момент із моменту.

Вона не знала, як це назвати. Вона називала це співом. Він певний час не уривав цієї пісні, цього наспіву, і той тривав, накочувався. Вона прихилилася до нього. Цей рівень досвіду демонстрував, що він не закритий до натхнення. Вона відчувала, як розслабляється тіло, витягуючи її з напружених думок униз, до чогось майже некерованого. Вона зі сміхом прихилилася до його голосу. Вона хотіла співати з ним, провалюватися в час, слова, речі й випадати з них, чи що він там робить, але натомість тільки сміялася.

— Приходячи й ідучи, я полишаю. Я піду і прийду. Полишання прийшло до мене. Ми всі будемо полишені й мусимо полишити. Бо я тут і де. І я піду, чи ні, чи ніколи. І я бачив, що я побачу. Якщо я там, де буду. Бо ніщо не стане поміж мною.

Вона сміялася, а він ні. Слова лилися з нього без упину, але то було не мовлення шизофреніка чи лемент розвированих тіл, уражених Богом. Він сидів, блідий і непорушний. Вона дивилася на нього. Що це, чистий прозорий наспів, чи він їй щось каже? Вона відчувала піднесення, через яке складно було уважно слухати. Може, він розповідає їй, як це — бути ним, жити в його тілі й розумі? Вона намагалася це почути, але не могла. Слова котилися й котилися, чуттєві й порожні, а вона хотіла, щоби він сміявся з нею і вийшов услід за нею з неї. Ось ця точка, так, порух істинного зачудування. А на маргінесах — якийсь жах, страх повірити, якесь витіснення себе, але в цьому суть, це — клин, увігнаний в екстаз у давньому, глибшому значенні цього слова, коли закочуються очі.

— Що таке момент? Ти сказав «момент». Поясни, що це значить для тебе. Покажи мені момент.

Він сказав:

— Говори от у цю штуку.

— Що ти знаєш? Хто такий Рей? Ти з ним говориш? Говорив із ним колись? Ти розумієш, кого я маю на увазі, коли кажу «Рей»? Я Лорен. Хто такий Рей? Чоловік. Отакий на зріст. Поглянь. Отакий на зріст. Отакого зросту. І з вусами. Чоловік із волоссям на верхній губі. Поглянь на мене, мудрагелю. Якого він зросту? Отакого зросту. Чоловік із кошлатим волоссям на верхній губі. Але потім він зголив вуса.

Він зголив вуса. Вона про це забула і згадала тільки зараз.

Вона побачила щось краєм ока. Вона повернула голову, а там нічого не було. Телефон дзвонив. Вона вирішила знайти оптику, бо їй уже кілька разів, раз чи двічі, здалося, наче вона щось побачила краєм правого ока, чи офтальмолога, але розуміла, що не завдасть собі такого клопоту. Телефон дзвонив. Вона взяла слухавку й почекала, поки хтось заговорить.

Час терти тіло піском. Вона терла ступні пемзою, виписуючи кола на п'ятках і підошвах, а тоді знову намилювала ногу й вивертала ступнею догори. Їй подобалося тримати ступню в руці. Вона терпляче зрізала поодинокі мозолі, розтягуючи це завдання на багато днів, поринаючи в нього повністю, так що тіло згиналося від цілісності заміру, від урочистого самозаглиблення, яке позначає тяглість із дитинства.

У неї були пилочки та блоки для нігтів, різні ножиці, щипчики та креми, що активували дієслова усічення й видалення. Вона уважно вивчала свої пальці на руках і ногах. У неї був свій спосіб виокремити один палець для гострого розглядання під лупою, вмостивши на темний картонний квадрат, і тоді навсібіч розліталися задирки, клапті й кусники мертвої шкіри, шматочки нігтів, часточки в повітрі.

Приємно знову за це взятися.

Можливо, цей чоловік безпорадний перед істиною світу.

Якою істиною? — подумала вона. — Якою істиною?

Час мусить проминати, — подумала вона. Можливо, він живе в іншому стані. У часі, який просто і приголомшливо існує і простягається, не відбуваючись, а йому бракує вродженої здатності переосмислити цей стан.

Якої здатності?

Він не може нічого вдіяти й уявити час, що існує в підбадьорливій тяглості, проминає, спливає, відбувається — як відбувається світ, відбувається неминуче, і ми це відчуваємо — з іменами, датами й розрізненнями.