Художниця тіла

Його майбутнє неназване. Воно якось одночасне з теперішнім. Жодне з них не передує іншому чи не настає після нього: можливо, вони однаково доступні, нехай лише в його голові.

Закони природи дозволяють речі, які насправді, на практиці так і не стаються, — подумала вона.

Але можуть.

Але можуть і не.

Але можуть. Нехай лише в його голові, — подумала вона.

Вона їла нудну легку вечерю — поквапом, аби просто покінчити з цим. Інколи він не виходив, а інколи виходив, але не їв, а одного разу зник годин на шість-сім, і тоді вона обійшла дім і в темряві пройшла алеєю, світячи ліхтарем у дерева і спокійно повторюючи: «Де ти?»

Вона сиділа в домі з книжкою в руках, як з реквізитом, сиділа й думала, не думаючи, як жінка, знайома з найгіршим.

І тоді він бочком зайшов у кімнату, наче механічна іграшка, наче, наче. Вона дивилася, як він намагається втулити свою постать у крісло з бильцями, і дозволила собі трошки розслабитися — тілесна легкість відділила її від апатичної жінки з книжкою.

Вона подумала про чоловіка, який з'являється несподівано. Не того чоловіка, який був тут зараз. Про іншого. Це дурниці, просто спало на думку за сніданком: несподівано з'являється чоловік, як у фільмі, знято знизу. Він на мушці. Тобто не на мушці, а в кадрі, ракурс знизу, так що він нависає. Усе зроблено так, щоби його поява стала шоком: чоловік на порозі, освітлення виставлено в певний спосіб для погрози й ефекту; а може, вона зустрічає його на алеї, коли виходить з автівки, — над нею раптом нависає кремезний чоловік. Це шок, удар, приголомшливе вторгнення зовнішнього світу, і цей момент зображено як серйозну загрозу двом людям, які жили на самотині, зацікавлені тільки одне одним.

Виявляється, він, цей кремезний чоловік (так, для ефекту), — власник дому, старий, але міцний, чи не такий уже і старий: далі виявляється, що він приїхав поговорити про містера Таттла.

Вона бачила себе героїнею цієї сценки: ось вона слухає чоловіка на алеї. Це просто принагідна вигадка, історійка, яку вона розказувала чи прокручувала собі, щоб одразу забути. Чоловік пояснює, що містер Таттл, хай би як його звали, — якийсь його родич, десята вода на киселі, чи — так краще — син улюбленої сестри, і він значну частину життя прожив у цьому домі з недіагностованою хворобою чи — так краще — мозковою травмою, під опікою гостьової доглядачки, яку найняв цей чоловік, власник, трошки занедбаний, неохайний трошки, але передовсім сумний, сумний такий сім'янин, а коли власник із дружиною Альмою вирішили переселитися деінде, бо їхні діти повиростали й уже позаводили власні родини, то постановили здати ці старі руїни, це сповите спогадами родинне вогнище й дім в оренду, а потім і продати, тож помістили містера Таттла (справжнє ім'я не згадується) у заклад для осіб, що потерпають від тієї чи тієї хвороби, миль за сто звідси, стан буття, який навіть особі з найбагатшою уявою годі вигадати, і почувши, що він зник із закладу, родина навіть не подумала, що він міг знайти шлях назад додому, — до сьогодні. А сьогодні подумала, тож ось він, власник, тут, прийшов ставити запитання.

В уяві вона, як і власник, з якихось принципів абощо втримується від порівнянь містера Таттла із загубленим псом, і так за сніданком усе більш-менш і скінчилося: власник і мешканка стояли на алеї й розгублено озиралися на дім.

Ім'я Альма зринуло невідь-звідки. Воно видавалося цілком імовірним. Усе там видавалося цілком імовірним, навіть повернення загубленого пса, а найважливіше — те, що вона так і не дійшла до миті, коли треба вирішувати, чи здасть вона містера Таттла, чи відмовиться від нього — епізод просто рвучко обірвався.

Вона ходила ділянкою навколо будинку, відчуваючи все навколо: небо і світло, стук молотка з хиж обіч ґрунтової дороги майже за пів милі звідси, тактовний на вітрі, і ясність речей, що поглиблює крок, дає за що вхопитися, а тоді стук молотка урвався. Вона йшла й думала. Це був один із безпташкових ранків. Навколо годівничок панувала пустка й непорушність, із глибин якої годі вирватися.

Перше, що вона зауважила, повернувшись, — що він надягнув черевики, які вона купила для нього, зручні, на шнурівках, з амортизацією, і її це потішило.

Вони сиділи в кімнаті з дерев'яною обшивкою, а диктофон стояв на столику між ними.

Хто навчив його зав'язувати шнурівки?

Він втупився в неї. Тобто здавалося, що втупився, а насправді, напевно, ні. Вона не була певна, чи його очі здатні знайти й вирізнити певний предмет. Якщо і здатні, то не так, як у нормальних людей. Око мусить обробляти інформацію, надавати предметам форми й барв. Воно розповідає нам історію, у яку нам хочеться повірити.

— Що ж до мене.

— Що?

— Справа най-най. Днів, так, років.

— Ти знаєш, що це значить? День. Рік. Чи ти просто чув, як я вживаю ці слова?

— Скажи кілька слів.

— Скажи кілька слів.

— Усередині, коли воно прийде.

— Усередині, коли воно прийде. Що прийде? — сказала вона.

— Не стане у небутті.

— Кого не стане?

— Це коли ти, так, ти сказала.

— Що я сказала?