Художниця тіла

Ти стоїш при столі, перебираючи папери, а тоді щось впускаєш. Тільки не помічаєш. Помічаєш лише за пару секунд, та й тоді — лише як безформне порушення в загромадженому просторі навколо твого тіла. Але зауваживши, що ти щось впустила, таки запізніло чуєш, як воно падає на підлогу. Звук пробивається крізь величезну павутину просторів. Ти чуєш звук падіння предмета й майже одночасно розумієш, що це: скріпка. Ти розумієш це й зі звуку, з яким предмет падає на підлогу, і з відновленого спогаду про саме падіння: як предмет вислизнув із руки чи зіслизнув з краю сторінки, яку скріплював з іншою. Скріпка зіслизнула з краю сторінки. Тепер, зрозумівши, що ти впустила скріпку, ти згадуєш, як це сталося, чи майже згадуєш, чи начебто, можливо, це бачиш; а може, бачиш щось геть інше. Скріпка падає на підлогу й підскакує, звук тихий і невагомий, не існує слова — наслідування звуку, з яким падає скріпка, але коли ти нахиляєшся її підняти, то не знаходиш.

Тієї ночі вона стояла за дверима його кімнати і слухала, як він схлипує. Це були тихі зойки, напівкрики, приглушені й рівномірні, як далеке відлуння, відгомін, і був у них розпач, який відмітав слова — її слова й чиї завгодно.

Вона не знала, що це значить. Звичайно, знала. У нього немає захисної поверхні. Він самотній, неспроможний імпровізувати, нездатний вигадати самого себе. Вона підійшла до ліжка й сіла, пропонуючи йому доторки й заспокійливі звуки, що пом'якшують ніч.

Йому страшно. Як просто, як правдиво. Вона спробувала його заспокоїти, знечулити на його власний страх. Він тут, у завиванні світу. Це обличчя, що виє: невблаганність речей, які існують не «на ніби».

Тільки звідки їй це знати? Нізвідки.

А може, він просто божевільний, небанально злетів з котушок. Звичайно, банальним таке й не буває. Може, він псих, який намагається жити в чужих голосах.

Він лежав, згорнувшись під тонкою ковдрою. Вона відкинула ковдру й лягла згори. Слід пропонувати втіху. Вона поцілувала його обличчя й шию, потерла, зігріваючи. Опустила руку йому в труси й почала дихати з ним, вести його крізь тихі стогони на видиху. Ось що слід робити, коли страшно.

Їй здалося, наче вона побачила пташку. Краєм ока побачила, як повз вікно злітає щось жаске і птахоподібне, хоча, можливо, і не пташка. Вона придивилася, і то була таки пташка, що летіла строго вертикально, а її смугасте, буре тільце було горизонтальне, горобець, і він спокійно змахував крильми, не піймавши вітру, а просто піднімаючись, а тоді вмить зник.

Побачила вона це переважно в ретроспективі, бо спершу не зрозуміла, що бачить, і мусила відтворювати той примарний момент, виписувати його, як рядок у художньому творі, а може, то й не горобець був, а якась менша пташка, і не бура, а сіра, і не смугаста, а плямиста, але більша за колібрі, звідки ж їй знати напевно, якщо це не повториться знову, та й тоді, — подумала вона, — та й навіть тоді.

Це неправда, бо це не може бути правдою. Рей не живе у свідомості цього чоловіка, у його намацальному виборі часу дієслова, у теперішній тяглості, у якій він ходить-говорить.

Гарне слово. Що воно значить?

Вона думала, що воно позначає протяжний предмет, протяжну цілісність, але не можна відрізнити одну частину від іншої, це від того, тепер від тоді, не вдавшись до довільних поділів.

І саме цього він не вміє.

Вона працювала над тілом, скулившись на холодній підлозі, і принюхувалася до себе.

Не може такого бути, що він переноситься з однієї реальності в іншу незалежно від логіки часу. Це неможливо. Ми зроблені з часу. Це саме та сила, яка пояснює нам, хто ми. Заплющ очі — і відчуєш. Це час визначає твоє існування.

Але в тому й суть: він якось просякає й виплюскується в інші засяги буття, в інші часожиття, і це — одна із граней його розгубленості й болю.

Якось. Найслабше слово в мові. А ще «більш-менш». І «можливо». Неминуче «можливо». Вічно вона можливкає.

Вона стала на коліна, напруживши непорушне тіло, розставивши ноги на ширину стегон, закинувши голову, завівши назад руки й виставивши вперед таз.

Розслаб руки, хай упадуть.

Безвільно помахай правою рукою над правою ступнею, потім лівою — над лівою.

Від тазу все плине назад.

Опусти долоні на ступні, праву — на праву, ліву — на ліву.

Час — це єдина оповідь, яка має значення. Він розтягує події, дає нам змогу страждати і пройти страждання, стати свідком смерті і пройти це. Але не йому. Він — інша структура, інша культура, де час залишається собою, прозорий і голий, нездатний дати притулок.

Тримай позу.

Від тазу все плине назад до корпусу, рук, долонь, сердито закинутої назад голови.

Тримай позу, дихай спершу нормально, а потім ненормально.

Повтори.

Вітер здійнявся опівдні й досі гримів шибами, коли вона пройшла коридорами за п'ять годин по тому.

Телефон дзвонив.

У кухні він впустив склянку води, а вона витягнула руку, спостерігаючи, як розбризкана волога починає розпливатися дерев'яною підлогою.

Через пориви вітру вона тривожилася й заглиблювалася в себе, це гірше, ніж нищівний сніг чи нашарування льоду, яке обриває електричні дроти.