Художниця тіла

Спершу голос, що ним вона відповідала по телефону, був нічийним, усередненим, безстатевим людським тоном, але потім вона почала використовувати його голос. Його сухий писклявий голос, що мовби долинав із порожнини, чи ніби в неї на язику щебетала пташка.

МИСТЕЦТВО ТІЛА на МЕЖІ:

ПОВІЛЬНЕ, ОЩАДНЕ Й БОЛЮЧЕ

Ми сидимо у тьмяній горішній кімнаті арабського кафе в Кембриджі, штат Массачусетс, і Лорен Гартке їсть салат із козячим сиром, штрикаючи його виделкою, наче на нього злиться.

Прожувавши салат, вона розповідає про перформанс, який нещодавно ставила у підвалі Бостонського центру мистецтв.

Для цього заходу вона змінила себе докорінно, і хоча короткий період перформансів уже позаду, вона досі виглядає… ну, виснаженою.

Вона не блідолиця, а безбарвна, безкровна, невизначеного віку. Кістки стирчать, очі теж трохи вирячені. Зачіска як теракт: волосся не підстрижене акуратно, а відчикрижене абияк. На зміну природному каштановому блиску прийшла попеляста сивина з легким рожевим відтінком.

Якщо я напишу «альбіноска», мене ж не перестануть пускати в кафе цього містечка?

— Це все марнославство. Ось і все, — каже вона. — Але марнославство необхідне акторам. Це порожнеча, марнота. У своїх творах я прямую до цієї порожнечі і спираюся на неї.

Гартке (36) була заміжня за режисером Реєм Роблзом, коли він вчинив самогубство. Її батько, доктор Роберт Гартке, — професор античності на пенсії, що волонтерить на археологічних розкопках на Егейському узбережжі. Її покійна мати, Женев'єва Ласт, була арфісткою в Симфонічному оркестрі Мілвокі. Її старший брат, Тодд, — фахівець із Китаю при Держдепі.

— Я не певна, чи цей перформанс пішов туди, куди хотіла я, — каже вона. — Він досі сидить у мене в голові та змінює форму.

Перформанс під назвою «Тілесний час», рекламований виключно сарафанним радіо, вторгся в місто на три вечори і привабив спраглу публіку, яка, втім, не конче змогла зберегти інтерес протягом цілої постановки. Гартке явно хотіла, щоби публіка всім тілом, до болю відчула проминання часу. Так і вийшло, унаслідок чого менш віддані глядачі повиходили, не дочекавшись кінця перформансу.

І пропустили найцікавіше.

Гартке — художниця тіла, яка намагається скинути тіло, принаймні своє. Один чоловік стає в мистецькій галереї, а його колега стріляє йому в руку. Це мистецтво. Один рясно татуйований чоловік надягає на себе терновий вінець. Це мистецтво. Твори Гартке — не самовихваляння й не самоприниження. Вона грає постійне перетворення на когось іншого чи дослідження якоїсь глибинної ідентичності. Одна жінка пише картини вагіною. Це мистецтво. Голий чоловік і гола жінка раз у раз кидаються одне на одного з різною швидкістю. Це мистецтво, секс і агресія. Один чоловік вдягає скривавлену жіночу білизну і треться об гору м'ясного фаршу. Це мистецтво, секс, агресія, культурна критика й істина. Один чоловік вганяє цвяхи собі в член. Це просто істина.

Перформанс Гартке починається з того, що на сцену без декорацій виходить стара японка, жестикулюючи в дусі театру но, а за 75 хвилин закінчується тим, що виснажений чоловік з афазією розпачливо намагається щось нам сказати.

Я подивилася два з трьох перформансів і досі поняття не маю, як Гартке так змінює свої тіло й голос. Вона про це говорить лише в загальних рисах.

— Тіло ніколи не було мені ворогом, — каже вона. — Я завжди почувалася у своєму тілі кмітливою. Я навчала тіло робити те, на що інші тіла не здатні. Воно вбирає мене, але байдуже. Я намагаюся аналізувати і створювати новий дизайн.

(Особисте зізнання. Ми з Гартке вчилися на одному курсі в коледжі й відтоді досить регулярно підтримуємо контакт. Раніше ми розмовляли про філософію. Я просто приходила на лекції вільною слухачкою. А вона була такою психованою, що записалася на факультет філософії, але врешті кинула університет і приєдналася до трупи вуличних артистів у Сіетлі.)

У значної частини перформансу є звуковий супровід: анонімний механічний голос автовідповідача начитує стандартне повідомлення. Він невпинно повторюється, доки не вплітається у візуальну фактуру вистави.

Особливо глибоко цей голос проникає в середній відтинок. Жінка в діловому костюмі, з портфелем, дивиться на годинник на зап'ястку й намагається прикликати таксі. Вона досить формально переходить від однієї дії до іншої (можливо, під впливом старої японки). Вона повторює ці дії багато разів, безліч разів. А тоді повторює ще раз у напівпіруеті сповільненої дії. Можете дивитися і слухати в гіпнотичному захваті, втративши фізичну й ментальну опору, а можете й собі зиркнути на годинник і, згорбившись, пробігти між рядів у ніч.

Гартке каже:

— Я знаю, дехто каже, що перформанс надто повільний і повторюваний, що в ньому наче недостатньо подій. Але насправді подій, напевно, аж забагато. Я забагато туди вклала. Треба, щоби він був іще лаконічніший, іще повільніший, іще довший, ніж зараз. Він, бля, має тягнутися три години.

— Чому не чотири? Чому не сім?

— Чому не вісім? — каже вона.