Художниця тіла

Я питаю про відео, яке протягом цілого перформансу проектують на стіну позаду неї. На ньому шосе на дві смуги, майже без машин. Автівка проїздить в одному напрямку, автівка проїздить у другому. Електронне табло показує час.

— Це, типу, про минуле й майбутнє, — каже вона. — Про те, що ми можемо пізнати і чого не можемо.

— Але тут ми пізнаємо і те, і те.

— Ми пізнаємо і те, і те. Ми бачимо і те, і те, — каже вона і більше не каже нічого.

Я сиджу й чекаю. Я колупаю свій бабагануш. Я дивлюся на Гартке. Що таке бабагануш?

— Може, суть у тому, щоби поглянути на час інакше, — врешті каже вона. — Зупинити час, чи розтягнути, чи відкрити. Створити живий, а не живописний натюрморт. Коли зупиняється час, зупиняємося й ми. Тобто не зупиняємося, а наче знічуємося, втрачаємо певність. Я не знаю. Як уві сні, чи в гарячці, чи під наркотою, чи в депресії. Правда ж, тоді час сповільнюється й ніби спиняється? Що залишається тоді? Хто залишається тоді?

Останнє з її тіл — оголений чоловік — позбавлене впізнаваних мови та культури. Рухається він дивно, ніби в темній кімнаті, тільки повільніше, жестовіше. Він хоче нам щось сказати. Уривки його реплік чути в записі, а Гартке самими вустами повторює слова.

Чи було таке, щоби я дивилася на постать на сцені й бачила настільки самотню людину?

Його слова складаються в монолог без контексту. Дієслова й займенники розсипаються в повітрі, а тоді стається щось дивне. Тіло перескакує на інший рівень. У низці електроконвульсивних рухів тіло виривається з-під контролю, огидно кидаючись навсібіч і крутячись. Гартке змушує своє тіло виробляти таке, що доти я бачила тільки в мультиках. Схоже, ці судоми виривають чоловіка з однієї реальності й переносять в іншу.

Перформанс добігає кінця.

Я набираю повні груди повітря і запитую те, чого не хотіла запитувати. Воно стосується Рея Роблза, їхнього недовгого шлюбу і його самогубства, що стало для всіх шоком.

Вона дивиться крізь мене. Я впираюся й жалюгідно нагадую їй про той єдиний раз, коли ми зібралися втрьох — у Римі; Рей тоді ще прийшов на вечерю з вуличною кішкою на плечі.

Цей спогад промайнув у неї в очах, і після того вона трохи осіла. Я хочу перекласти вину на диктофон, який лежить на столі. Це ергономічний і елегантний цифровий диктофон, чотири дюйми завдовжки, півтори унції вагою, і саме цей диявол штовхає мене на такий крок.

Вона дивиться в простір.

— Було б дуже просто, якби я могла сказати, що цей перформанс прямо витікає з того, що сталося з Реєм. Але я не можу. Було б круто, якби я могла сказати, що це драма про чоловіків і жінок проти смерті. Я хотіла би так сказати, але не можу. Це надто тісно, надто ізольовано, надто складно, і я не можу, не можу, не можу.

Від її наступного вчинку в мене мороз поза шкірою йде. Вона переключається на інший голос. Це його голос, голос голого чоловіка, жаский, як звук флейти із шафи. Тільки не в записі, а наживо. Не промовлений самими вустами, а насправді. Він промовляє до мене, а я вдивляюся в обличчя подруги й не бачу її. Я не зовсім розумію, що вона робить. Мені майже віриться, що вона, як у перформансі, споряджена чоловічими геніталіями, звичайно, штучними, а ще бандажем тілесного кольору з наклеєним волоссям, щоби приховати груди. А може, вона навчила свій торс опадати, а пах проростати. Від неї всього можна очікувати.

Вона каже, що йде до вбиральні. Коли офіціантка приносить рахунок, я розумію, що можна вимкнути диктофон.

Сила перформансу полягає в тілі Гартке. Інколи вона робить жіночність такою сильною й загадковою, що та огортає обидві статі й низку безіменних станів. У минулому вона вселялася в тіла підлітків, проповідників-п'ятдесятників, стодвадцятирічної жінки, яка харчується виключно йогуртом, і, що запам'яталося найбільше, вагітного чоловіка. Її мистецтво в цьому перформансі загадкове, повільне, складне, інколи нестерпне. Але це — не велична нестерпність пишних образів і декорацій. Це про вас і про мене. Те, що починається як самотня іншість, стає знайомим, ба навіть особистим. Це про те, хто ми такі, коли не відрепетируємо образу того, хто ми такі.

Я сиджу й чекаю на Гартке, але вона не повертається.

Маріелла Чепмен

Розділ 7

Мертва білка, яку ти побачила на алеї, — мертва й обезголовлена — виявляється зіжмаканим клаптем мішковини, але ти однаково, проходячи повз, дивишся на неї із сумішшю жаху й жалю.

Бо він самотній. Бо з ярів між лісистих пагорбів котився дим, а папороті пообгорали й побуріли від часу. У пустищі, у відтінках вогненної землі під стемнілими небесами, під валунами, що їх море розкидало на узліссі соснового бору, у прадавній кам'янистій вдачі вчувався суворий присуд, непохитна, затята клятва. А ще: бо він сказав те, що сказав — що вона буде тут наприкінці.

Був у неї брудний светр, який вона випадково натягнула через голову задом наперед, і тепер стояла й намагалася вирішити, як краще: зняти його і знову вдягнути чи потерпіти легкий дискомфорт від того, що горловина светра сидить трошки зависоко. Він був із круглим вирізом під горло, цей светр.