Художниця тіла

Історії, які вона собі розповідала, нібито не зовсім їй належали. Її присутність у них здавалася нерозважливою, мовби вони надходили з глибшого джерела, хай би що це значило, і брали над нею владу. Звідки вони надходили? Вони не з газет надходили. Вона вже давно не читає газет. У супермаркеті в містечку вона поглянула на газету, але тільки на першу сторінку, і та, ця лискуча істерика чорнил і зображень, мовби належала до геть іншого виміру, до світу, який легко мимохідь любити й мимохідь ненавидіти, надійного й нездатного затриматися в пам'яті світу рецептів, війн і типографських помилок.

Вийшовши з магазину, вона побачила японку, сивокосу жінку в куртці-дутику, і та йшла до неї. Рук не було видно. Та стисла руки в кулаки і втягнула в рукави, щоби зігрітися, і вона, дивлячись на жінку з начебто порожніми рукавами, лаяла себе за те, що не додумалася до цього для перформансу, бо це ж фантастика, без рук, це все, що треба знати про цю жінку, у перформансі це було б ідеально — непоясненне зникнення рук, — вона катувала себе загадкою постаті без рук, що жестикулювала у тьмяному світлі, і фальшиво посміхнулася жінці, коли та її проминула.

Чому б не зануритися? Хай смерть тягне тебе вниз. Дай смерті імпульс.

Чому не можна, щоби смерть людини, яку ти любиш, зловісно зламала тобі життя? Ти ж не вмієш любити тих, кого любиш, доки вони раптом не зникнуть. Тільки тоді ти розумієш, що завжди трималася на певній дистанції, нехай навіть малій, від їхнього страждання, що скупилася ділитися собою і тільки зрідка відкривала, що в тебе на серці, розробляючи свою мережу «я тобі, а ти мені».

Усі грані її існування напувалися цими ідеями, що просякали її очі, розум і тіло. Вона пересувалася похилими вулицями містечка непоміченою, і носила із собою ці ідеї, купуючи продукти чи інструменти, і подумки програвала ці думки до певної точки в довгому коридорі, посеред замків, інструменту й начиння.

Чому не можна, щоби після його смерті ти оскандалилася й у горі рвала на собі одяг? Чому ти мусиш пристосуватися до його смерті? Чи прийняти її, горюючи стильно і стримано стиснувши вуста? Чому від нього відмовлятися, якщо можна пройти коридором і знайти спосіб до нього дотягнутися?

Занурся глибше, — думала вона. Хай це потягне тебе вниз. Іди, куди воно тебе веде.

Інколи вона мислила мотивами, звертаючись до особи, не зовсім тотожної їй самій, а в інших випадках — інакше. Вона мислила обличчями в повітрі, і коли їй згадувалося обличчя зниклого чоловічка, воно було просто перед кістлявими краями її очної западини. Я Лорен. Але все менше й менше.

Коли вона вийшла з машини, там хтось був. Вона ще й не вийшла, а висунулася тільки наполовину й почала розгинатися, а на алеї над нею нависла постать.

Вона ледь не впала назад на сидіння. Момент як спазм. Вона дивилася на нього, на кремезного чоловіка середнього віку, що звертався до неї.

Випроставшись, вона побачила машину, припарковану поруч із домом. Вона слухала його. Вона намагалася слухати, що він каже, і відчитувати ситуацію, чітко визначати її межі.

— Чесно, я не хотів вриватися на вашу територію. Я кілька разів подзвонив. Без відповіді. Я прекрасно розумію. Ви тут, щоби порятуватися від того всього.

— А ви тут?

Тепер вона розлютилася. Нависання, загроза поступово виблякали. Страх почав розчинятися в її тілі, розбігатися кров'ю, нервами й пучками пальців, і вона різко зачинила двері, з розмаху зачинила двері.

— Поговорити про дім, — сказав він дещо відстороненим тоном. — Здається, дім досі мій. Дружинин і мій.

Він зробив крок назад і розвернувся, щоби поглянути на дім і фізично ввести його, свій дім, у діалог. Тепер, коли він подивився на дім, сумнівів бути не могло.

— І ви про щось хочете поговорити.

— Так, саме так, — сказав він і порожевів, задоволений тим, наскільки вона вловила момент.

Запала мовчанка. Чоловік був наче обшарпаний по краях чи хворий на виплекану роками хворобу.

Вона сказала:

— Хто кого запрошує в дім?

Він підняв руки.

— У цьому немає потреби. Я не думаю. Ні, ні, точно.

А тоді він розсміявся на її слова. Нарешті зрозумів і розсміявся, продемонструвавши зуби кольору сепії. Вона чекала. Їй стало цікаво, їй почало здаватися, що вона знайшла собі місце і влаштовується зручніше на алеї з власником дому.

— То, значить, дім вас задовольняє?

— Мабуть, здебільшого так.

— Бо якщо я чимось можу.

— Ні, мені здається, все добре. Кімнати.

— Так.

— Кімнати й кімнати.

Було холодно. Цікаво, чи тут і мусить бути так холодно.

— Так, — сказав він. — Цей будинок у моїй родині. Дайте подумаю — сто років. Але вартість утримання.

— Можу уявити.

— Робота, увага. У нас завжди була велика родина. Без кінця, ви ж розумієте, тут підрихтувати, там підфарбувати. Завжди про щось треба дбати.

Вона чекала, коли він згадає Альму, свою дружину, і те, що діти виросли й роз'їхалися.

— То ми, власне, сподівалися.

Його тіло витягнулося, виструнчилося вгору й навскіс у дрібній епіфанії яскравих сподівань. У цьому жесті вона побачила чоловіка, який намагається виплутатися з давньої сором'язливості та стриманості.

— Що ви будете не проти.