Художниця тіла

На той час вони вже поспали, і прокинулися, і спустилися на сніданок, де бабраються кожне у своїх ритуалах — наливають молоко, трусять пакет із соком, — а з годівнички за ними стежить сойка, а вона нюхає гранули в коробці сої. Немає на світі нічого простішого, ніж їй вийти до його машини, забрати ключі, сховати, розплющити, розтрощити, заникати, поховати в кістяному ґрунті потужного, ясного дня наприкінці літа, після того, як відбушує буря.

Проте не встигла вона зайти в кімнату, як відчула в себе на обличчі той вираз. Той вираз їй знайомий: рельєф фальшивих очікувань.

Певний час вона стояла й обдумувала це. Вона зупинилася на краю кімнати, повернувшись обличчям до коридору, і прислухалася до порожнечі навколо. Тоді похитнулася й осіла на підлогу, спершись на одвірок. Вона опускалася вниз, розвертаючись, повільно, майже задумливо, і роззявила рота — ох — у стогоні, який так і не прозвучав. Вона сіла на підлогу перед своєю кімнатою. На обличчі в неї досі була стьожка-прикраса — очікування дива як тінь навскіс очей. Цей вираз ледь не вирвався від неї на свободу, щоби вона могла надути щоки, як маленька, і здмухнути його геть.

Вона вирішила, що навіть зазирати туди не стане. Це жалюгідно — дивитися. Вікна виходять на схід, і кімната вируватиме ранковим світлом, і павутинчастим осадом, і потоками пилу в сонячних променях, і словом «пилюжинка», яке часто вживала її мати.

Може, усе це — еротичний сон. Це все — місто, збудоване для непристойних думок. Вона — сексуальна істеричка, ха. Тільки їй у це не віриться.

Вона сиділа, вдумуючись у пустку свого рішення. Потім піднялася, притримуючись за одвірок — повільно, вдихаючи по вінця, спиною до різьбленого дерева, встала, як з присідання, розтягуючи цю дію на тривалий відтинок часу. Її мати померла, коли їй було дев'ять. Це не її вина. Це ніяк із нею не пов'язано.

Коли вона зазирнула, кімната була порожня. Там нікого не було. Світло було таке яскраве, що вона бачила істинні кольори стін і підлоги. Вона ніколи раніше не бачила стін. Ліжко було порожнє. Вона від початку знала, що воно порожнє, але повністю це усвідомила тільки зараз. Вона дивилася на постіль і ковдру, зім'яту лише з її боку ліжка, єдиного боку, який використовується.

Вона зайшла в кімнату й підійшла до вікна. Відчинила його. Рвучко відчинила вікно. Вона не розуміла, чому так робить. А тоді зрозуміла. Вона хотіла відчути морський запах на обличчі та плин часу у своєму тілі, які розкажуть їй, хто вона така.

Час, мова і людське горе Максим Нестелєєв

У заголовку — відповідь Делілло на запитання про тему «Художниці тіла». Розтлумачувати цю відповідь — ніби докладно пояснювати диво, описане в його дванадцятому романі. Втім, письменнику до цього не звикати — він не втомлюється дивувати своїх читачів з 1960 року.

Існує безліч класифікацій багатодесятилітньої творчості Делілло, однак найчастіше межа проходить якраз по тому роману, який ви тримаєте в руках. Так, Джозеф Д'юї[1] поділяє творчість письменника на три хронологічні етапи, що в його інтерпретації представляють різні стратегії відновлення автентичності власного «я» після покарання «непохитною безпорадністю», пережитого американцями за останні 50 років:

1) автор «сприйняв вулицю»: від «Американи» (1971) до «Собаки-посіпаки» (1978);

2) випробував своє глибоке захоплення словом: від «Імен» (1982) до «Мао II» (1991);

3) звернувся до «підтекстів душі»: від «Підземного світу» (1997) до «Людини, що падає» (2007)[2].

Останній натепер, третій етап називають також філософським або мінімалістичним, якщо зважити на те, що попереднє тисячоліття Дон Делілло завершив 827-сторінковим романом «Підземний світ», а наше почав з повістинки у сім разів меншої, яка підбивала підсумки XX століття. На думку письменника, дві події визначили американську історію того періоду: убивство Кеннеді (1963) та трагедія 11 вересня (2001). Остання — межова дата, з якою багато хто пов'язує символічний початок нового століття, а культурологи — кінець постмодернізму. Втім, візіонер Дон Делілло не міг оминути жодної з подій. Розслідуванню всіх обставин і контекстів загибелі президента він присвятив роман «Терези», що опублікували за 25 років після самого вбивства, а для осмислення трагедії 9/11 йому вже знадобилося значно менше часу — роман «Людина, що падає» надрукували за 6 років після теракту.

«Художниця тіла» вийшла в 2001 році, але в лютому, тож, зрозуміло, про велику американську трагедію в тексті ще не йдеться. Натомість Делілло осмислює трагедію маленьку, сімейну, у якій, як у дзеркалі, відбивається людина нового тисячоліття. Попри незначний обсяг, «Художниця тіла» — це практично поема в прозі, ліро-епічний етюд, що спокушає перевизначити весь новітній період творчості письменника як поетичний, зокрема зважаючи на Деліллову новітню прозу.