Кіберіада

І був тоді самосинський світ, сповнений примхливої чарівності. І коїлося в ньому раз так — і вже, а раз — інакше, зовсім навпаки, також без ніякої на те причини. А якщо хтось мав у тому світі загинути, то цього завжди ще можна було уникнути, бо Маймаєш постановив собі не допускати непоправних подій. І в його думках добре велося гондралам, калеусам, які добували кальсоніум, і клофундрам, і бенігнам, і отримкам упродовж цілих віків, а тим часом у Маймаєша повідпадали його руки зі сміття й ноги з відходів, і забарвилася іржею вода в калюжі довкола пишної колись його талії, і його тулуб поступово занурювавсь у багно. А він саме уважно й делікатно розвішував нові плеяди у вічному мороку своєї свідомості, котра була для нього Гозмозом, і, як умів, безкорисливо дбав, аби точно пам’ятати все, що створив думкою. І хоча через те в нього боліла голова, він не відступав, бо чувся потрібним своєму Гозмозові і дуже йому зобов’язаним. Але іржа тим часом прогризла йому верхні бляхи, про що він і не здогадувався, а денце Трурлевого горщика, який тисячоліття тому спричинив його появу, гойдаючись на хвилях калюжі, поволі наближалося до Маймаєша, нещасне чоло якого ще стирчало з води. І в ту хвилину, коли Маймаєш саме вимріяв собі чистосклисту лагідну Баукіс і вірного їй Ундрагора, і коли вони обоє мандрували посеред темних сонць його уяви під загальну мовчанку всіх Гозмозових народів, включаючи пацьоркітів, і тихенько перемовлялися між собою, — денце горщика, підштовхнуте вітром, легенько стукнулось об його проіржавілий череп — і той тріснув. У глиб мідних звивин ринула брунатна вода й погасила струм логічних контурів, і Маймаєшів Гозмоз обернувся в найдосконаліше ніщо, а ті, хто дав йому початок, разом із громадами світів, ніколи про це не дізналися.

Тут чорна машина вклонилася, а король Геніальйон сильно й глибоко замислився, аж усі співбесідники почали невдоволено поглядати на Трурля, що засмутив королівський розум таким оповіданням. Та король посміхнувся і спитав:

— Ну, моя машино, маєш у запасі ще щось?

— Пане, — відповіла вона, низько вклонившись. — Я розповім тобі предивно глибоку історію Хлоріяна-Теориція Кляпостола, інтелектрика і мудранта Мамонського.

Якось трапилося, що знаменитий конструктор Кляпавцій, бажаючи відпочити після великої праці (він саме спорудив королю Гробомилові Машину, Якої Не Було — та це історія окрема), потрапив на планету мамонидів. І проходжався нею туди-сюди, шукаючи самотності, аж побачив на узліссі в густих заростях дикого кібербарису хатинку, над якою вився димок. Хотів був її обійти, але побачив перед нею порожні бочки з-під чорнила і, здивований цим, зазирнув до хатини. За столом, витесаним з величезної брили, на другому, меншому, камені, що правив за стілець, сидів дід, такий обсмалений, поіржавілий і поскручуваний дротом, аж дивно глянути. Чоло в багатьох місцях було повгинане, очі з великим скреготом оберталися в оправах, скрипіли незмащені кінцівки, і весь він сяк-так тримався лише завдяки дротам і шнуркам, страждаючи від страшенного безструм’я, про що красномовно свідчили порозкидані тут і там шматочки бурштину: тручи їх, нещасний добував собі життєдайний струм! На вигляд такої вбогості милосердна Кляпавцієва душа аж перевернулася. Він уже нишком сягнув був по гаманець, коли дід, щойно тепер угледівши його каламутним оком, пискливо вереснув:

— Прийшов нарешті?!

— Та прийшов… — буркнув Кляпавцій, здивований тим, що його чекали там, де він узагалі не збирався бути.

— Тепер? Ну, то згинь, пропади, поламай собі руки, шию й ноги! — аж надривався від страшних прокльонів дідуган, кидаючи в остовпілого Кляпавція всім, що потрапляло йому під руки, а було це переважно всіляке сміття. Коли дід врешті стомився й угамувався, Кляпавцій почав його лагідно питати, чому він завдячує таким прийомом. Дід ще буркотів:

— А бодай тебе замкнуло! А бодай тебе навіки заїло, корозіє! — Та згодом, утишившись, він так піддався на умовляння, що, почмихуючи та час від часу сиплячи прокльони й густо порскаючи іскрами, аж озоном смерділо, підніс пальця догори й оповів Кляпавцієві свою історію.