Кіберіада

Так несподівано осиротівши, король надів на себе жалобу. На серці йому вже полегшало, хоча й було сумно, бо за своєю вдачею він, власне, не був ані лихий, ані жорстокий. Та недовго тривала спокійна Мурдасова жалоба, бо якось спало йому на думку — а що, коли в нього зостались якісь родичі, про котрих він не знає. Будь-хто з підданих короля міг бути якимось його далеким родичем; і Мурдас час від часу велів стратити того або того, але й це не давало йому цілковитого заспокоєння, бо ж, власне, хіба можна бути королем і не мати підданих, тож як їх усіх замордувати? Він став такий підозріливий, що наказав приклепати себе до трону, щоб його ніхто не зіпхнув з нього, на ніч надівав, на голову панцерний ковпак і весь час тільки й думав, що його вчинити. Нарешті він учинив таку незвичайну річ, таку незвичайну, що сам би, мабуть, до неї не додумався. Найпевніше, що його намовив на неї мандрівний торговець, переодягнений на мудреця, або, навпаки, мудрець, переодяг-нений на торговця — про це розповідають по-різному. Розповідали, ніби палацова сторожа бачила, що вночі король упустив до своїх, покоїв якусь замасковану постать. Одне слово, одного дня Мурдас скликав до себе всіх двірцевих будівельників, майстрів-електриків, настроювачів та бляхарів, і оголосив, що вони мають звеличити його особу, та так, щоб їй не було рівних в усьому світі. Цей наказ виконали надзвичайно швидко, бо начальником проектного бюро король призначив заслуженого ката. Електрики і будівельники рядами йшли, несучи дроти і шпулі, а коли розбудований король заповнив своєю особою весь палац так, що був одночасно й на фасаді, й у підвалах, й у флігелі, дійшла черга до ближніх прибудов. За два роки Мурдас заповнив собою увесь центр міста. Не досить показні будинки, а отже, не гідні того, щоб у них поселилася монарша думка, було поруйновано, і на їхньому місці збудовано електронні палаци, так звані Мурдасові підсилювачі. Король поволі, але без упину розбудовувався, багатоповерховий, ретельно припасований, живлений персональними підстанціями, — отже, став цілим столичним містом і не зупинився в його межах. Настрій у нього поліпшився. Родичів не було, мастила й пасік уже не боявся, оскільки йому не треба було й кроку ступити, бо він був водночас скрізь. «Держава — це я» — не без пихи казав він, адже, крім нього самого, що заповнив рядами електричних будівель площі й алеї, ніхто вже не жив у столиці, крім, звісно, королівських пилососів та особистих витирачів пилу. Вони пильнували королівських думок, що линули зі столу до сталу. Так усе місто оповило розпростерте на довгі милі задоволення короля Мурдаса, що вдалося йому досягти вічної й повної величі, а надто сховатися скрізь, як наворожила йому машина, адже він став всюдисущий у цілій державі. Наймальовничіший вигляд де мало в сутінках, коли король-велетень, паленіючи, мов заграва, зблискував вогниками-роздумами, а потім поволі згасав, поринаючи в заслужений сон. Та через деякий час темінь безпам’ятства перщих нічних годин то тут, то там поступалася місцем тьмяному жеврінню миготливих зблисків. То починали роїтися монарші сни. Бурхливими лавинами марень пропливали вони крізь будівлі, що аж починали світитись уві тьмі їхні вікна, і цілі вулиці зблискували то червоним, то ліловим світлом, а особисті пилососи короля, простуючи безлюдними сходами і відчуваючи, як чадять розігріті кабелі в Його Королівській Величності, крадькома зазирали у мерехтливі вікна і стиха говорили:

— Ого! Либонь Мурдаса терзають якісь кошмари — хоч би де не вилізло нам боком!