Кіберіада

«Звичайно, — думав король, — відберуть у мене це тільки уві сні, але якщо заколот цілком охопить мою королівську особу, якщо пошириться від гір до океанів, якщо — боронь Боже! — я взагалі ніколи вже не захочу прокинутись, що тоді?! Я назавжди залишуся тоді відрізаний від дійсності, і дядько зробить зі мною тоді все, що захоче. Каратиме, принижуватиме, а що вже казати про тіток — я добре їх пам’ятаю, — то вже не попустять, хоч би там що. Такі вже вони є, тобто були, а, власне, знову є в цьому жахливому сні! І нарешті, до чого тут сон! Адже сон є тільки там, де існує дійсність, до якої можна повернутись, але де її немає (а як же я до неї повернуся, коли вони зроблять так, що затримають мене уві сні?), де немає нічого, крім сну, то там уже сам сон є єдиною дійсністю. Жах! Розумію, все це через отой фатальний надмір особистості, через оту духовну експансію — і нащо воно мені було!»

З розпукою бачачи, що бездіяльність може спричинитися до загибелі, король вважав єдиним своїм порятунком негайну психічну мобілізацію. «Неодмінно треба діяти так, ніби я сплю, — сказав він собі. — Я повинен наснити собі натовпи сповнених любові й ентузіазму підданих, безмежно віддані бойові загони, що гинутимуть з моїм іменем на вустах, силу-силенну озброєння, варто було б навіть швиденько придумати якусь чудо-зброю, бо ж уві сні все можливо; припустімо, засіб для винищення родичів, якісь протидядькові установи, або ще щось на зразок цього, — в такий спосіб я буду готовий до будь-якої несподіванки, і, якщо вибухне заколот, хитро і підступно перескочивши зі сну в сон, я за одним махом знищу його!

Зітхнув король Мурдас усіма алеями і майданами свого такого ускладненого єства, і взявся до діла, тобто заснув. Уві сні мали шикуватися в каре бойові, сталеві, очолювані сивими генералами загони, мав з’явитися натовп, що вітатиме його сурмами й литаврами, а з’явився тільки маленький шурупик. Нічого більше — тільки звичайнісінький шурупик, трохи вищерблений скраєчку. Що з нього візьмеш? Король прикидав то так, то так, а тим часом у ньому зростав якийсь неспокій, що далі, то більший, і отетеріння, і страх, і нарешті йому сяйнуло: це ж рима: «шурупик» — «трупик»!

Короля пройняв дрож. Це знамення занепаду, розкладу, смерті, а отже, зграя родичів мовчки, скрадаючись, підкопами будь-що прагне дістатися до його сну — і він кожної миті може шубовснути у підступну, викопану сном під сном, прірву! Отже, йому загрожує кінець! Смерть! Загибель! Але звідки? Як? З якого боку?

Засяяли вогнями десять тисяч персональних будівель, задвигтіли підстанції Його Монаршої Величності, обвішані орденами і оперезані стрічками Великих Хрестів, і ці відзнаки розмірно подзенькували під подувом нічного вітру. Так змагався король Мурдас із знаменням занепаду, що з’явилося йому уві сні. Нарешті Мурдас те знамення подолав, і воно так щезло, ніби його й не було. Думає король — де ж воно поділось? В дійсності чи в інших мареннях? Ніби в дійсності, але чи можна бути певним? Зрештою, може бути, що сон про дядька вже доснився й нема чого далі хвилюватись. Але знову ж таки — як йому про це довідатись? Нема іншої ради — тільки снами-шпигунами, які вдаватимуть із себе осіб, що ведуть підривну діяльність; їх треба насіяти скрізь, щоб вони невтомно пильнували всю Його Монаршу Персону, Державу Його Єства, і ніколи вже король-дух не знатиме спокою, бо завжди має бути готовий до того, що десь якомусь потаємному закуткові його величезної особи сниться заколот! А може, колись у майбутньому йому пощастить зміцнити вірнопіддані марення, виснити васальні послання й багатолюдні делегації, перейняті духом правопорядку, пощастить атакувати снами всі закутки і простори Його Монаршої Особи, щоб у них ані на мить не зміг заховатися жоден обман, жоден дядько! Як же любо стало в Мурдаса на серці від лопотіння прапорів, дядька й сліду не зосталося, нікого з родичів теж не видно, сама тільки вірність його оточує, невтомно складають йому подяки і вшанування, приємно бряжчать відшліфовані, карбовані із золота медалі, іскри порскають з-під різців, якими майстри вирізьбляють йому пам’ятники. Радісно стало на душі в короля, бо вже й герби повишивані, й килими у вікнах, і гармати готові до салюту, а сурмачі підносять до уст бронзові сурми. Проте, коли Мурдас пильніше придивився до всього, то помітив — ніби щось не те. Пам’ятники — звичайно, але вони якісь мало до нього подібні, у виразі обличчя, в косому погляді — щось дядькове. Прапори лопотять — це так, але ж вони з маленькою смужкою, хоча й невиразною, проте чорною, ну, коли не чорною, то брудною, в усякому разі — бруднуватою. І що ж це знову? Якийсь натяк?!