Кіберіада

— Результат експерименту тим кращий, чим більша різниця в поведінці людей до і після застосування препарата. Молодь непосидюща, сьогодні він у Неаполі, завтра — на Сіцілії, а от літній чоловік, зокрема пацієнт, — об’єкт просто ідеальний. Він рухається, мов за графіком, — від лікаря — до бальнеологічного закладу, з солярію — в готель, отже, вплив отруєння виявиться мов на долоні…

— А стать?

— Це теж не випадковість. Чому лише чоловіки? А, може, тому, що цим засобом збираються вражати лише чоловіків? Це видається мені мало не ключем, бо вказувало б, par excellence,[177] на політичне тло справи. Якщо їм ідеться про відомих політиків — а отже, чоловіків — як ви гадаєте?

— В цьому щось є… — визнав я здивовано. — Ви вважаєте, що, маючи своїх людей у готелях, вони вибрали для себе певну категорію людей, які, цілком можливо, й за своїм віком відповідають політикам, що їх хочуть усунути в один день — готуючи державний переворот. Ви це мали на увазі?

— Я волів би не перебільшувати! Краще не звужувати аж настільки коло спостережень… Що ж, п’ятнадцять чи двадцять років тому це припущення я відкинув би як безглузду сенсацію з роману, але тепер — ви розумієте…

Я розумів і зітхнув, бо перспектива відновлення слідства мені не посміхалася. Якусь мить зважував усі «за» і «проти».

— Мушу признатися, ви мене вбили… але лишається ще багато нез’ясованого. Чого алергіки? При чому тут облисіння? Та й час — травень — червень… Чи ви й це можете пояснити?

— Ні. Принаймні не тепер. Мені здається, що на все це треба глянути з іншого боку: класифікувати кандидатів у жертви, але не «експериментальні», а ті — справжні. Придивитися до італійської політичної еліти. Коли б виявилося, що в кількох суттєвих випадках ідеться про алергіків…

— Он як! Розумію. Ну що ж, одним словом, ви знову посилаєте мене до Рима. Боюся, що доведеться їхати, це може бути справді гарячий слід…

— Їхати? Але ж не зараз…

— Завтра, найпізніше — післязавтра, адже такого не скажеш по телефону…

На цьому ми розійшлися. Думаючи у своїй мансарді над концепцією Барта, я визнав її блискучою. Одним махом він висунув імовірну гіпотезу й викрутився з пастки, оскільки справа природним чином поверталася до Італії, оминаючи тим самим питання про французьку історію чинника X. Чи відкрив його Дюнан у лабораторії на рю Амелі чи не відкрив — вже не мало значення. Чим довше я над цим думав, тим більше переконувався, що Бартів постріл міг влучити в ціль. Препарат X існував і діяв. Щодо цього сумнівів немає. Як і щодо того, що такий метод усунення провідних політичних діячів викликав би непередбачене потрясіння — і не лише в Італії.

Ефект був би куди сильніший, ніж при «класичному» державному перевороті І водночас на справу одинадцяти я дивився вже з нехіттю, близькою до огиди. Там, де досі мерехтіла незрозуміла загадка, вимальовувалися обриси такої ж звичної, як і кривавої боротьби за владу. За позірною незвичністю приховувалися політичні вбивства.

Зранку я поїхав на рю Амелі. Хто його знає. Кажу, що поїхав туди, бо близько одинадцятої ішов тротуаром, зупиняючись перед вітринами магазинів. Ще виїжджаючи з Гаржа, був певен, що передумаю в останню мить і поїду до Ейфелевої вежі попрощатися з Парижем. Та цей намір згас, коли я виїхав на бульвари. Мав трохи мороки, поки знайшов рю Амелі, бо цього району я не знав, не відразу вдалося й поставити машину. Дім, у якому мешкав Дьюдонне Прок, я упізнав, ще й не глянувши на номер. На вигляд він був майже такий, як я собі уявляв. Стара, приречена на знесення, кам’яниця з зачиненими вікнами, прикрашена старосвітськими оздобами, якими архітектори минулого століття надавали своєрідності своїм будинкам. Майстерні «Оптика» вже не існувало, опущені жалюзі були замкнені. Повертаючись, я затримався біля магазину з іграшками. Час було подумати про подарунки, адже я не збирався брати участі в поновленому слідстві. Вирішив переказати Ренді Бартову інформацію і повернутися до Штатів. Отож зайшов купити щось для своїх небожів — подарунки були б логічним виправданням моєї вилазки. З полиць у зменшеному вигляді барвисто виблискувала наша цивілізація. Я шукав чогось пам’ятного з дитинства, але на очі траплялася сама електроніка, пускові установки, малесенькі супермени в позах дзюдо й карате. «Дурнику, — сказав я сам собі, — для кого, власне, ти їх купуєш?»