Кіберіада

Але, пишучи, я забув про оточення і вже не міг з ним упоратися. Я чекав, що розпадеться кімната, а тим часом сталося несподіване. Я зауважив, що поряд щось діється. Це «поряд», як я зорієнтувався, було моїм тілом. Воно збільшувалося. Ноги й руки, випростуючись, віддалялися від мене. Злякавшись, що голова проб’є стелю, я впав на ліжко. Лежачи горілиць, я ледве дихав, груди здіймалися, як баня собору святого Петра, в кожну жменю я міг би взяти по кілька шаф, та що шаф, там помістилася б уся кімната! «Це маячня, — сказав я собі. — Не зважай на неї». Я настільки збільшився, що межі тіла розчинилися в мороці. Блукали десь у пітьмі за милі звідси. Я вже майже не відчував їх. Зосталися самі нутрощі. Вони стали велетенськими. Лабіринт у просторі, прірва між моїм мисленням і світом. Зрештою, й світу вже не було. Не дихаючи, я нахилився над цією своєю безоднею. Там, де досі були легені, нутрощі, вени, тепер спочивали самі думки. Це вони були такі величезні. В них я побачив своє життя. Викривлене й зім’яте, воно жаріло, обвуглювалось і ставало попелом. Розсипалося вогненним пилом, чорною Сахарою. Вона була моїм життям. Кімната, в якій я лежав, мов риба на дні, теж зменшилася до зернятка. І була в мені А тіло все розросталося й розросталося, і я злякався. Мене вбивала страшна сила мого визволеного тіла, що жадібно й невпинно поглинало простір. Усмоктуваний вглиб, я скрикнув від розпачу й напружив руки, що спиралися на матрац десь у центрі Землі. Боявся, що від цього руху розваляться стіни. Вмовляв себе, що це неможливо, та кожним м’язом і нервом відчував, що це так. У божевільній спробі втекти я сповз з ліжка, впав на коліна й по стіні дотягнувся до вимикача. Світло залило кімнату разючим, як ніж, сяйвом. Побачив стіл, наче облитий емаллю всіх кольорів веселки, телефон, запечений, мов кістка, далеко в дзеркалі — власне обличчя, лискуче від поту, — я впізнав його, але нічого не змінилось. Намагався зрозуміти, що зі мною діється, яка сила розпирає мені груди, шукаючи виходу. Чи нею був я? І так, і ні. Велетенська рука була моєю рукою. Але якщо вона перетвориться на гору м’яса й задавить мене гарячою масою, чи мав я й надалі вважати її своєю рукою, а не силою, яка її рознесла? Хоч як силкувався чинити опір метаморфозам, та весь час запізнювався, бо все вже встигало змінитися. Тепер мій погляд підіймав стелю, відсував її, кожна точка вгиналася під моїм поглядом, танула, провалювалася, ніби я горів і розтоплював очима будівлю з воску.

— Це маячня! — спробував я вигукнути.

Слова озвалися, мов луна з колодязя. Відштовхнувшись від стіни, я став, широко розставивши ноги, що грузли у м’якій масі паркету, повернув голову, мов баню величезної вежі, й побачив на нічному столику годинник. Циферблат став дном променистої лійки. Секундна стрілка дріботіла по ньому страшенно повільно. За стрілкою лишався біліший від емалі циферблата — слід який розширився й перетворився на видну з пташиного польоту рівнину, вкриту шеренгами військ. Вибухи шматували вапняк між шеренгами, дим угризався в обличчя, в м’які маски беззвучної агонії. Маси піхоти наче оскліли, їх кров розтікалася круглими плямами червоного болота, а вони, закривавлені, вкриті курявою, наступали далі під розмірений гуркіт барабанів. Коли я відсунув годинник, битва зменшилася, але не зникла. Кімната похитнулася. Вона поволі повернулась, відкидаючи мене на стелю. Щось затримало моє падіння. Я став навколішки. Лежав коло ліжка, а кімната рухалася дедалі повільніше, речі займали свої місця, все зупинилося. Лежачи головою на підлозі, я боком, наче пес, глянув на годинник, що стояв на столику, спертий на лампу. Була за чверть перша На циферблаті вже нічого не відбувалось, секундна стрілка бігла спокійно, мов мурашка. Я сів на паркет, його прохолода витвережувала. Кімната виринула в білому світлі, наче суцільний литий кристал із вплавленими променистими предметами, повна нечутних звуків. Кожна річ, кожна згортка штор, тіні, що падали від столу, існували в цьому просвітленні з невимовною досконалістю. Я не звертав на цю красу жодної уваги, напружений, наче пожежник, що очікує в амфітеатрі диму, не помічаючи чарів сцени. Підвівся легкий і кволий. Перемагаючи неслухняність пальців, дописав на бланку:

«12,50 ПОЛЕГШЕННЯ

ПЛІМАЗИН ЗРАНКУ

ОРЛІ — ПЕРУКАР».

Це все, що я знав. Схилившись над столом і далі дивлячись на кривулясті літери, відчув чергову зміну. Відблиски на поверхні столу затріпотіли, мов крильця метеликів, злетіли, стіл залопотів мені в обличчя сірими крильми кажанів, затьмаривши світло нічного світильника, край стола під моїми пальцями обм’як — я не міг ні утекти від нових перетворень, ані встигнути за ними, а в наступну годину швидкість перевтілень стала запаморочливою. Жахливі, величні, знущальні, вони прошивали мене наскрізь, як вітер, навіть при заплющених повіках, — очі стали зайвими. Пригадую невпинне зусилля, з яким я викидав із себе цю чужу стихію, наче хотів виблювати її, — все було марно, але я боронився і дедалі рідше залишався глядачем, ставав часткою безлічі видінь.