Кінець Вічності

— Чому ви завжди робитесь таким сердитим, коли бачите мене? — кокетно запитала Нойс. Її руки й плечі були оголені, а довгі ноги, обтягнуті пінолоном, світилися м’яким мерехтливим світлом.

— Я не сердитий, — відповів Харлан. — До вас у мене взагалі немає ніяких почуттів.

У цю мить він був переконаний, що каже правду.

— Ви й досі працюєте? Мабуть, утомилися?

— Я не можу працювати, поки ви тут, — пробурмотів він.

— Ні, ви на мене сердитеся! За весь вечір не сказали мені жодного слова.

— Я тут ні з ким не розмовляв. Мене сюди послали не для того, щоб теревені правити.

Всім своїм виглядом він виказував, що не може дочекатися, коли вже вона піде.

— Не сердьтеся. Випийте краще. Мені здалося, ніби вам сподобався на вечорі наш напій. Та одного келиха мало, особливо, коли ви збираєтеся ще працювати.

Він помітив, як позад неї з’явився маленький робот і «підплив» до нього по гладенькій поверхні силового поля з вечерею на таці.

За вечерею Харлан їв небагато, однак потроху скуштував кожної страви. Всі вони були знайомі йому з минулих Спостережень, але тоді він не їв їх (хіба що відкушував маленькі шматочки з дослідницькою метою). Харлан змушений був признатися собі, що всі наїдки йому сподобалися. Надто ж пінявий світло-зелений напій, що пахнув м’ятою (не алкогольний, ні, він діє якось інакше) й припав до смаку всім гостям. Два біороки тому, до останньої Зміни Реальності, цього напою в 482-му ще не було.

Робот подав йому другий келих; Харлан на знак подяки кивнув Нойс головою.

Цікаво, чому все-таки Зміна Реальності, яка практично не принесла фізичних змін у життя Сторіччя, сприяла появі нового напою? А втім, він не Обчислювач і не повинен ставити собі таких запитань. До того ж навіть найретельніше Обчислення не усуне всіх неясностей, випадкових ефектів. Коли було б не так, то нащо тоді здалися Спостерігачі?

Крім них, у домі не було нікого. Тільки він та Нойс. Останні два десятиріччя тут особливою популярністю користувалися роботи; вони витіснили слуг-людей, і, очевидно, мода на них у цій Реальності триматиметься ще років з десять.

Звичайно, в очах Нойс та її сучасників не було нічого «непристойного» в тому, що вони залишились удвох; жінка 482-го Сторіччя була так само економічно незалежна, як і чоловік, і могла при бажанні стати матір’ю, не народжуючи дитини. І все-таки Харлан почувався незручно.

Дівчина лежала на канапі, спершись на лікоть. М’яке, мережане укривало вгиналося під нею, обгортало тіло, мовби жадібно обнімало його. Нойс роззула свої прозорі черевички й під пінолоном видно було, як вона стуляє й розтуляє пальці ніг, немов пещене котеня, граючись, то випускає, то ховає кігтики.

Вона мотнула головою, і вигадлива зачіска враз розсипалася, темне волосся хвилею спало на її оголені білі плечі, які стали ще привабливіші в такому чарівному обрамленні.

— Скільки вам років? — млосно прошепотіла вона.

Ні в якому разі він не повинен відповідати на це запитання. То не її діло. Він повинен сказати чемно й твердо: «Дозвольте мені, будь ласка, працювати далі». Та натомість вона почула зовсім інше:

— Тридцять два.

Звичайно, він мав на увазі біороки.

— Я молодша за вас. Мені двадцять сім. Та, на жаль, я не завжди виглядатиму молодшою за вас. Колись я стану зовсім старенькою, а ви залишитеся таким, як і тепер. Скажіть, а вам подобається ваш вік? Чому б вам не скинути кілька років? Хіба вам не хочеться бути молодшим?

— Про що це ви?

Харлан потер чоло, аби второпати, про що йдеться.

— Ви ніколи не помрете, — тихо сказала вона. — Адже ви Вічний.

Що це, запитання чи твердження?

— Ви з глузду з’їхали, — відповів він, — ми так само старіємо й помираємо, як і всі люди.

— Розказуйте, розказуйте, — промовила вона низьким глузливим голосом.

Як мелодійно звучала в її устах мова п’ятдесятого тисячоріччя, яка завжди здавалася Харлану грубою та неприємною! А може, добра вечеря й напоєне ароматом повітря притупили його слух?

— Ви можете побувати в усіх Часах, відвідати будь-який куточок Землі. Я так хотіла працювати в Вічності. Скільки довелося чекати, поки мені дозволили. Я все сподівалася, що й мене зроблять Вічною, а тоді довідалася, що там тільки самі чоловіки. Дехто навіть не хотів розмовляти зі мною лише тому, що я жінка. От і ви, наприклад, не хотіли зі мною розмовляти.

— Ми всі такі заклопотані, — пробурмотів Харлан, намагаючись подолати в собі заціпеніння, що охопило його. — Я завжди був дуже заклопотаний.

— А чому серед Вічних немає Жінок?

Харлан довіряв собі не настільки, щоб відповісти на це запитання. Та й що він міг сказати? Що членів Вічності добирають надзвичайно ретельно, виходячи з двох обов’язкових умов. По-перше, Вічні мають бути бездоганно підготовлені до майбутньої роботи, а, по-друге, вилучення їх з Часу не повинно зашкодити Реальності.

Реальність! Цього слова він мусив уникати тут за будь-яких обставин. Харлан ураз відчув запаморочення, все довкола пішло обертом, і він заплющив на мить очі, щоб зупинити круговерть.