Кирило Розумовський

Пам’ятник останнього гетьмана зруйнував час, якому допомогли і місцеві мешканці. Лише в 1947 р. частину пам’ятника, що збереглася, було перевезено до Чернігова. Одна плита з гербом і сьогодні експонується в Батуринському історико-краєзнавчому музеї.

Кращою виявилася доля Батуринського палацу К. Розумовського, хоча його теж не пощадив час і люди. У 1911 р. він перейшов у відомство «Товариства захисту і збереження в Росії пам’ятників мистецтва та старовини», яке повинно було зайнятися його відновленням, але проект реставрації палацу так і не був втілений в життя у зв’язку з початком Першої світової війни та Української національно-демократичної революції 1917—1920 рр. Лише у 60-х рр. XX ст. були здійснені перші кроки реставрації Батуринського палацу: було встановлено колони та перекриття, відновлено покрівлю даху. Останні 20 років існування УРСР (60—80-ті рр. ХХ ст.) архітектурний комплекс використовувався місцевою владою як міжколгоспний піонерський табір, бази відпочинку різних установ, жодна з яких не здійснила ніяких заходів по реставрації Батуринського палацу. Відновлювальні роботи активізувалися у часи перебудови та на початковому етапі незалежності України (кінець 80-х – початок 90-х рр. ХХ ст.), але брак коштів давався взнаки, і у середині 90-х років XX ст. ці роботи припинились. Лише на початку 2005 р. Президент України В. Ющенко повернувся до ідеї як реставрації Батуринського палацу К. Розумовського (відкрито у 2009 р.), так і створення на його основі музею історії гетьманства і українського козацтва в Батурині.

Останній гетьман України-Гетьманщини в ХVІІІ ст. прожив своє життя далеко не так, як його попередники – володарі гетьманської булави, а як граф і вельможа царського двору. Вже з юних років потрапивши «з багнюки в князі», він цілком і назавжди відірвався від простого люду, з якого вийшов. К. Розумовський ніколи не відчував почуття військової радості з приводу перемоги над ворогом чи то гіркоти поразки, не знав пекельних труднощів козацьких походів, не тримав справжньої бойової козацької шаблі в руках. Тому підбиваючи підсумки гетьманування К. Розумовського, можна сказати, що посівши гетьманство з царської ласки, він так і не проявив хисту державного діяча, виразника інтересів України, не піднявся до ролі лідера свого народу.

«Останній гетьман України нічим особливим не виявляв себе. Він вже не уособлював образу завзятих непохитних проводарів народу, кожному слову котрих з доброї волі корився весь народ України, і зовсім не нагадував славетних проводарів українського народу – гетьманів С. Наливайка, П. Сагайдачного, Б. Хмельницького, Д. Дорошенка. Сагайдачні й Хмельницькі завжди з’являлись в Україні в часи великих змін, в часи могутнього напруження народних сил, в часи кривавої боротьби народу за свої права. У Наливайках та Сагайдачних народ немовби виявляв і втілював себе самого, свою могутню колективну волю, довіряючи їм свої громадські й державні ідеали. Це були в самому справжньому розумінню слова вожді народу, органічно зв’язані з великим народним цілим. Ось чому тіні їх до цього часу живуть на Україні, в народній поезії, в народних думах та піснях, оповиті поетичнім ореолом… Однак, не зважаючи на все це, К. Розумовський, наскільки міг, намагався бути корисним своїй батьківщині. Не слід при цьому забувати, що виховання його було дуже поверхове, що силою обставин перенесений з хати за шкільну лаву, а з-за неї кинутий у вир блискучого й веселого двора Єлизавети, він не мав, та й не міг мати ніякої серйозної підготовки до адміністративної посади. Там, де ним керували розум та добре серце, там справа завжди йшла на лад. На жаль, гетьман легко підпадав під чужий вплив. Теплов, генеральна старшина й користолюбна рідня, стара мати, що души не почувала в своїх дочках і завжди напоготові була за них вступитись, – всі більше чи менше керували Розумовським і часто намовляли його до таких заходів, які, на жаль, тяжко відбивались на посполитих людях України», – писав про Кирила Розумовського біограф родини Розумовських князь О. Васильчиков.

«Він [Розумовський], – зазначав історик кінця ХІХ – початку ХХ ст. Р. Лащенко, – не мав особливих якихсь талантів, зробившись гетьманом з ласки цариці, в епоху занепаду, почуття народне було вже дуже прибите, коли сам народ вже починав звикати до нових основ і течій, що вривались в його життя. Ненормальність і штучність свого становища К. Розумовський, здається, сам гаразд розумів, особисто вважаючи останнім гетьманом не себе, і ні навіть Апостола й Скоропадського, а Івана Мазепу».