Кирило Розумовський

Провінційне життя екс-гетьмана не обходилося без курйозів. Так, одного разу, об’їжджаючи свої володіння, К. Розумовський побачив стару хатину, яка стояла посеред поля, та й наказав перенести її в інше місце. У відповідь на наказ графа управляючий сказав, що це неможливо, оскільки вона належить козаку. «Купіть її!» – сказав Кирило Григорович. Розумовського не зупинила навіть відповідь управляючого, який сказав, що власник хатини просить за неї не менше, ніж 3 000 крб. Тоді граф наказав привести козака до себе. Під час цієї зустрічі Кирило Григорович спробував переконати старого козака, що його старий будинок стільки не коштує, бо при ньому знаходиться лише 10—12 десятин землі. Натомість козак відповів, що у нього раніше було набагато більше землі, але чиновники К. Розумовського незаконно відібрали її. Нарешті після тривалих розмов власник хатини погодився знизити ціну на 500 крб. Тоді граф, не роздумуючи, заплатив йому 5 000 крб. та висунув вимогу, щоб через три дні на полі не залишилося і сліду від будівлі. Але козак почав говорити про неможливість знайти нове житло за такий короткий час. «Це моя справа», – відповів К. Розумовський і наказав управляючому, щоб той виділив подвійну кількість від купленої землі на території його володінь і побудував за кошти графа новий будинок.

Якось, прогулюючись Батурином з генерал-майором В. Гудовичем, К. Розумовський проходив повз новий будинок управителя своїми маєтками. Гість, окинувши оком новобудову, порадив графу звільнити його, оскільки, на його думку, він злодій, бо тільки на здобуті нечесним способом кошти можна побудувати такий гарний будинок. Натомість Розумовський відповів, що якщо йому найняти нового управителя, то той почне будувати свій дім з фундаменту, тоді як старому залишилося добудувати лише дах. Коли ж цей управитель прийшов повідомити К. Розумовському, що кілька селян втекли від нього у Новоросійський край і висловив своє обурення з цього приводу, то почув дивну відповідь свого господаря: «Розумні хлопці: на їх місці я б теж утік від такого управителя».

Не менш курйозною була історія з дерев’яним особняком графа у Києві. Родинна легенда Розумовських говорить, що коли у старого генерал-фельдмаршала почали вимагати сплати податку за цей будинок, то колишній гетьман, пам’ятаючи про своє минуле високе становище в Україні, обурився і наказав за 24 години розібрати будинок і перенести його із Києва до Яготина, де і було зведено новий особняк. Яготинський палац складався із головного корпуса (дубові бруси із Києва) та шести павільйонів, кожний із яких за розміром дорівнював власне головній будівлі.

Тяжкою новиною для екс-гетьмана стала звістка про смерть імператриці Катерини ІІ (1796 р.). Тому, коли посланець нового імператора Павла І повідомив про смерть імператриці та фельдмаршала П. Рум’янцева і спитав, що Розумовський бажає передати новому царю про себе, то почув відповідь: «Скажи, что и я умер».

Новий імператор Павло І, не менш за свою матінку Катерину ІІ, побоювався династичних планів старого екс-гетьмана. Тому у 1799 р. за особистим розпорядженням імператора з таємною місією дізнатися про стан здоров’я старого графа відвідав дійсний статський радник М. Ніколєв. На той час здоров’я Розумовського значно погіршилося; ногами і руками він майже не володів і графа возили у кріслі. Ось що писав із Батурина Ніколєв імператору Павлу І: «В местечке Батурин нашел я графа Кирилла Григорьевича без ног и ходить он не может, а возят его в колясочке. Также на левой руке у кисти, на суставе, большая шишка, отчего худо и рукой владеет».

Тихо й самотньо минули два останні роки життя К. Розумовського. Старість давала себе взнаки, хвороби посилювались. Гості стали його стомлювати, прийоми надокучали старому, і тому двері колись гостинного Батуринського палацу почали відчинятись лише для близьких. В той же час і самотність йому була тягарем. Вряди-годи навідувались в Батурин діти Кирила Григоровича, але досить рідко і бували недовго.