Ключ від Позасвіття

Дорога через ліс, здавалося, ніколи не закінчиться. Надворі вже спадали сутінки. Золотаве світло літнього надвечір’я розсипалося у гілках дерев, нібито значно вищих, ніж Лінус звик. Через це він почувався дуже-дуже маленьким.

«Навіщо будувати «унікальний дерев’яний будинок» у такій пущі?» — подумав Лінус.

З приймача знову почувся тріск, потім він остаточно змовк. «Чудово, — зринула думка. — Телефонного зв’язку теж немає».

— Глянь, Лінусе. Нарешті будинок. Зупинимося і спитаємося дороги.

У садку біля невеличкої хатинки старий на колінах рвав бур’яни. Мама опустила віконне скло автомобіля.

— Вибачте! — гукнула вона. — Ви часом не знаєте дороги на Тракеборг?

Чоловік важко підвівся і підійшов до машини. Його зморшкувате обличчя здавалося привітним, хоч і досить здивованим.

— Так, знаю, — старий глянув на вечірнє сонце. — Можу я запитати, яку ви справу там маєте?

— Ми там житимемо влітку.

Чоловік від здивування так підняв брови, що всі його зморшки ніби переповзли на лоба.

— Житимете в Тракеборгу? Невже там досі можна жити?

— Сподіваюся, що так, — усміхнулася мама. — Нам дозволили пожити там безплатно в обмін на невеликий ремонт.

— То ви матимете роботи там… — задумливо кивнув старий. — Я працював у них садівником, поки Вільгельм…

Він на якусь мить замовк.

— Поки Вільгельм ще там жив, я мав на увазі.

Чоловік кинув погляд у машину й побачив Лінуса та Ліннею.

— Привіт! — махнув він своєю садовою рукавицею.

Лінус помахав у відповідь.

Старий вказав рукою вздовж дороги.

— Їдьте далі цією дорогою, там за ліском звернете ліворуч. А якщо потім проїдете ще прямо, доїдете до озера з пляжем. Хай щастить! Як буде щось треба — не соромтеся, приїздіть.

Коли вони від’їхали, Лінус обернувся і ще раз помахав.

Садівник стояв і дивився їм услід. З виразу обличчя було видно, що він чимось занепокоєний.

Вузенька дорога звивалася між пишними деревами. Обабіч неї росла висока трава. І раптом за поворотом… Мама різко загальмувала. Кілька секунд вони просто сиділи мовчки з роззявленими ротами.

Просто над ними навис велетенський будинок. Можливо, колись давно він був пофарбований, але зараз на стінах залишилося хіба кілька відлущених пластівців старої фарби. Тут і там зі стін будинку вибивалися балкони й прибудови, що їх знизу підтримували голови драконів. Половину фасаду заплів величезний плющ. З правого боку височіла вежа. Її шпилястий дах завершував флюгер у вигляді дивної тварини, схожої на змію з рогами.

Мама прокашлялася.

— Ну, це таки… унікальний будинок. Справді… незвичайний.

Лінус окинув поглядом ряд темних вікон. Щось зловісне висіло над цим будинком. Два високих вікна з обох боків від чорних вхідних дверей робили будинок схожим на монстра, що причаївся у хащах.

Краєм ока Лінус помітив якийсь рух і глянув на вежу. Штора на вікні поворухнулася. Мабуть, хтось із кімнати спостерігав за ними.

Цієї миті відчинилися вхідні двері. З будинку вийшла жінка у вигадливій блакитній сукні й черевичках на підборах. Її висока зачіска скидалася на велику булочку.

Лінус і мама вийшли з машини й пересадили Ліннею в інвалідний візок.

— Ось так, серденько, — погладила мама Ліннею по голові. — Тут ми проведемо літо.

Генрієта Рубенлев належала до тих дорослих, для яких дітей не існує. Вона привіталася з мамою, та навіть не глянула на Лінуса й Ліннею.

— Що ж, сад трохи заріс, — суворо сказала вона, — але це неважко виправити.

Вона швидко глянула на годинник і зайшла в будинок. Мама з Ліннеєю пішла слідом.

Лінус зупинився на сходах і подивився на високу траву. Корчасте дерево виросло зі старої теплиці з розбитими шибками. Щупальця плюща розповзлися по землі, як пліснява на гнилому фрукті.

Хлопчик почув із будинку владний голос Генрієти.

— Внизу нещодавно був ремонт, місця тут для вас достатньо. Дуже раджу не ходити нагору — дерево місцями трухле, й підлога може не витримати, тож я не гарантую, що там безпечно.

Лінус зайшов у будинок.

— Але я бачив якийсь рух у вежі. Там штора ворушилася! — зауважив він.

Генрієта глянула на нього так, ніби щойно вперше помітила.

— Ні, хлопче, ти не міг такого бачити. Там багато років нікого не було.

Мама скуйовдила йому волосся.

— То був просто відблиск сонця.

Лінус завмер. Невже йому справді здалося? Ні, це неможливо.

Він роззирнувся. Стіни величезного холу оббиті темними дерев’яними панелями. Нагору вели широкі сходи з різьбленими перилами.

— Який чудовий будинок! — усміхнулася мама. — То тут жив ваш брат?

— Так, — коротко відповіла Генрієта. — Для будинку недобре, коли він стоїть покинутий. Тому я і дала оголошення.

— А де зараз ваш брат?

Генрієта на мить стисла зуби.

— Вільгельм — неспокійна душа. Забагато читав. Чаклунство, чорна магія та інші нісенітниці. Він вважав себе великим вченим і збудував цей будинок для своїх ідіотських дослідів. І одного дня він поїхав. Просто зник, навіть не залишивши прощальної записки.

Вона зітхнула й поправила свою і так ідеальну зачіску.