Ключ від Позасвіття

Це був чоловік, у якого вони питали дорогу. Старий садівник.

— Я просто прийшов глянути, чи вам чогось не треба. І ще — приніс ось це.

Він простягнув торбинку — там лежали булочки з корицею.

— Свіжесенькі! Сьогодні вранці спік.

— Дякую! — ввічливо сказав Лінус і підвівся.

— Мене звати Арон. А тебе як?

— Лінус. А це Ліннея. Ми близнята.

— Так, у цьому годі сумніватися, — усміхнувся Арон.

Він важко опустився на одне коліно перед візком.

— Радий знайомству, Ліннеє! — сказав старий і поклав на її руку свою зморщену долоню.

Лінусові було дуже приємно. Люди здебільшого почувалися ніяково біля Ліннеї. Вони або витріщалися на неї, або відводили очі.

— То як тобі тут? — поцікавився Арон, повільно зводячись.

— Добре, — коротко відповів Лінус і перевів погляд на темний будинок. — Він дуже великий. І дивний.

Арон кивнув і пильно глянув на хлопчика, намагаючись зрозуміти, що він уже знає.

— Так, Вільгельм був доволі особливий. Він мав багато дивних ідей. Та це з самого будинку видно. Він сам його спроектував, і будинок добре його уособлює.

— А що він узагалі робив? — спитав Лінус. — Я бачив там чимало дивних штук.

Арон знизав плечима, і його обличчя посерйознішало.

— Я сам до пуття не знаю, — несподівано сумно відповів він. — Ми були добрими приятелями, Вільгельм і я, але навіть мені він не розповідав. Казав, що його експерименти змінять світ. Я не знав, що й думати. Це ж могло означати будь-що, від нового космічного апарата до надміцної гумки для волосся.

Вони разом усміхнулися. Лінус знову натиснув на поршень шприца й видавив трохи їжі в трубочку.

— Ви знаєте, куди він міг подітися?

Старий мовчки дивися на Лінуса. Здавалося, він не міг вирішити, що на це відповісти.

— Не зовсім, — нарешті мовив він.

Арон на мить поринув у спогади. Його очі затуманилися. Потім він стрепенувся і знову побачив прямо перед собою Лінуса.

— Те, що я зараз скажу, може здатися дивним. Але ти наче достатньо розумний. Коли Вільгельм зник, усі двері й вікна були замкнені зсередини. Вільгельмів ключ лежав на звичному місці. Єдиний дублікат мав я. Паспорт і гаманець не зникли. Весь його одяг і особисті речі — теж на місці. Скидалося на те, що він нікуди не виходив з дому.

Лінус завмер. Він пригадав нічний стукіт і штору у вежі.

— То він десь усередині?

Арон усміхнувся і похитав головою.

— Ну… Я обшукав весь будинок. Поліція теж. Не кажучи вже про його жахливу сестру, — старого аж пересмикнуло. — З живого там тільки щури та міль.

Лінус потер великий палець, болісно вагаючись, казати йому чи ні.

— Я там бачив когось усередині, — пробурмотів він.

— Справді? — цілком серйозно запитав Арон. — І кого?

— Не знаю. Коли ми приїхали, у вежі хтось був. Хтось визирав у вікно.

Зморшки на Ароновому обличчі стали ще глибші.

— Ти сказав мамі?

— Так. А перед цим Генрієті. Вони не повірили.

Арон звів свої сірі очі до вежі.

— Я там був усього раз. У вежі Вільгельм облаштував свій робочий кабінет. Не знаю, Лінусе, що ти там бачив, але будь обережний. Усі троє будьте обережні. Я ще пам’ятаю часи, коли Тракеборг був чудовим місцем. Вільгельм часто запрошував мене з дружиною на обід, спілкувався з нами. Але після його зникнення будинок ніби втратив свою душу. Щось темне й лихе захопило його. Він значно швидше руйнується, ніж мав би. Цей будинок хворий. Тому я більше сюди не приходжу. Зараз він змушує мене тремтіти.

Лінус відчув неприємний холодок поза спиною. Арон помітив це й махнув рукою:

— Тільки не переймайся через мої вигадки, Лінусе. Це в мені говорить вік. Старі люди не люблять змін, розумієш? І, прошу тебе, не набридай мамі з усім, що я тобі розповів.

Він широко усміхнувся.

Але Лінус знав усе про фальшиві усмішки. Аронова вдавана веселість не надурила його.

Шприц із їжею спорожнів, і Лінус від’єднав трубку, а отвір закрив спеціальною кришечкою. Арон мовчки спостерігав за звичними рухами хлопчика.

— Думаю, їй пощастило мати такого брата, як ти.

Лінус відчув, що зашарівся.

— Що ж, піду я вже, — сказав Арон. — Зайду якось днями, покошу траву тут біля вас. Перекажи вітання мамі й нагадай, хай звертається, якщо буде щось треба.

Він кинув погляд на будинок.

— І ти, Лінусе, приходь, як захочеш поговорити. Ну то бувай!

Коли Арон пішов, Лінус заходився обмірковувати, що ж старий мав на увазі, коли просив бути обережним. Звичайно, Лінус зрозумів, що це попередження. Але разом з тим у ньому прокинулася цікавість. Цікавість, якої він не відчував уже давно.

Коли прийшов час мамі годувати Ліннею обідом, Лінус повів далі свої дослідження будинку. Йому було дуже цікаво, хоч і трохи лячно. Цього разу він уже був обережніший. Хлопець постійно відчував на собі чийсь погляд. І весь час намагався переконати себе, що це просто фантазія.

Якраз у післяобідню пору Лінус виявив двері, яких раніше не помічав. Приховані в холі за сходами, вони скидалися на одну з дерев’яних панелей. Кімната за дверима була порожня. Ні меблів, ні навіть вікна. Попід стінами стояли картини, прикриті пожовклим папером.