Князь Кий

Королева й вельможі вклонилися також. Відтоді готи втратили свою волю.

Гунни ж пішли далі на захід підкоряти інші племена і здобувати собі їжу та одяг, бо вважали негожим для себе

орати землю і сіяти злаки, збирати їх і молотити, доглядати й вирощувати худобину, свиней, овець. «Копирсатися в землі та в гною — то доля нікчемних рабських племен, а не вільних і гордих гуннів»,— казали погордливо вони.

А Вінітар, побачивши, що гунни далеко, вирішив докінчити те, що колись задумав Германаріх. Таємно від гуннів зібрав свою силу і рушив у землю венетів.

Назустріч йому виступив Бож із синами й вельможами і з усією венетською раттю.

У першому бою венети, ударивши дружно, потіснили готів і змусили їх тікати. У другому бою Вінітар теж не здобув перемоги і вирішив діяти хитрістю. Він розумів, що об'єднані венетські племена йому не здолати. Але як їх роз'єднати?

Він удав, що відступає. Знялися готи вночі зі своїх стійбищ і пішли на південь. Залишили на стійбищі лише одного старого хворого гота Вурма, з котрим Вінітар мав перед відступом довгу розмову.

Прийшли венети і знайшли Вурма. Привезли його до Божа і венетських князів. І стали ті його питати.

— Чому готський король відступив, старче?

— Він не відступив, а втік, як останній боягуз,— відповів навчений Вінітаром дід.— Сказав своїм вельможам: «Сила венетів безмірна. Ніколи нам не перемогти їх. Двічі побили вони нас, тож випробовувати долю втретє — справжнє безумство!» Підняв своїх воїв по тривозі і пішов назад, у готські степи над морем...

Зраділи венетські князі і, всупереч волі Божа, вважаючи, що війна закінчилася, кожен зі своїм військом потягнув додому. Зостався один король Бож з дружиною, бо земля його сусідила з землею готів.

І тоді, довідавшись про це від своїх таємних вивідачів, хитрий і підступний Вінітар повернувся назад і втретє напав на венетів.

Зійшлося два війська в полі і билися два дні, всіваючи землю мертвими тілами. Дзвеніли мечі, свистіли стріли, хурчали списи, іржали коні і хрипіли, умираючи під їхніми копитами, поранені вої.

Та венетів було тепер значно менше, і на третій день Вінітар підняв чашу кривавого вина за свою перемогу. Падали й падали хоробрі венетські мужі, прихоплюючи на той світ і ворогів своїх. А князь Бож із синами бився нарівні зі всіма, і не один раз його меч обагрився готською кров'ю.

Побачив це Вінітар і, переповнений ненавистю і сліпим бажанням помсти, наказав своїм охоронцям, що були при ньому, оточити венетського короля і взяти в полон. Ринули ті, мов зграя чорного вороння, і затьмили собою купку постріляних стрілами, посічених мечами, але ще живих венетських воїв, вирвали у них зброю, скрутили мотуззям руки, привели до Вінітара — поставили перед ним.

І так стояли: з одного боку поріділе готське військо зі своім королем, а з другого — закривавлений король Бож з синами і сімдесятьма вельможами-болярами.

Виїхав наперед Вінітар і, не злазячи з коня, сказав:

— Пощо бився зі мною, княже? Пощо не піддався відразу? Поглянь — скількох воїв готських погубив! А то ж була моя опора і нація! З ними хотів розбити гуннів і знову стати вільним володарем степів! А тепер що?

Подивився старий Бож крізь криваві сльози на трупи воїв венетських і готських, що лежали, пообнімавшись, як брати, і відповів так:

— Дурний єси і нерозумний, риксе! А ще хотів зробити готів вільними, то мав би не з мечем іти до нас, а зі словом миру і дружби, як добрий сусід, щоб разом виступити супроти кочовиків!.. А тепер — пізно: не піде народ венетськпй за тобою! І сам загинеш від руки гунна, і плем'я твоє розсіється серед інших племен, як придорожній порох по стерні — без сліду, і зла твоя слава згине... І ніхто не пожалкує за тобою!.. Шкода тільки, що й нашу силу підсік ти на корені в переддень страшного лихоліття. Підкорили гунни вас, підкорять тепер і нас!

Замовк Бож і стояв, облитий кров'ю і підтримуваний синами, прямо і гордо, ніби й не був переможений. Степовий вітер-легіт остуджував його рани і бавився сивим волоссям,— а воно дзвеніло, мов срібло. І сини його дивилися сміливо на переможця, і вельможі, і ні в чиїх очах не було страху.

Стиснулось від страшних пророкувань серце Вінітара.

Він зблід від гніву — закричав:

— Ось як ти мовиш, княже!.. Не молиш, не благаєш, а погрожуєш!.. Так знай же — не буде по-твоєму! Переміг я венетів — переможу і гуннів! Та ти вже не побачиш цього, бо умреш лютою смертю! — І повернувся до своїх дружинників: — Розіпніть князя разом з синами і вельможами його! Розіпніть на високих хрестах і поставте на горі, щоб виділи венети і жахалися!

Схопили готські вої князя Божа, його синів і вельмож-болярів — розп'яли на хрестах, поставили на високій могилі, звідки було видно венетську землю, і так сконали вони в нелюдських муках...

А Вінітар?