Читаем Князь Кий полностью

Отроки, мов вивірки, швидко спустилися на землю, скочили на коней і чимдуж, скільки дозволяв густий підлісок, помчали вслід за Чорним Вепром. Боялися відстати. Тому не зважали на те, що гілля болюче хльоскало по обличчю,— гнали й гнали щодуху вперед. Падав під кінськими копитами заплетений сріблястим павутинням лапатий бур'ян, роєм здіймалися з нього вгору потривожені лісові комарі.

Кілька разів Хорив виглядав з гущавини в поле, щоб пересвідчитись, чи не збилися вони з путі. Ні, не збилися. Слід, залишений кіньми Чорного Вепра і його супутників, ясно виднівся по узліссю.

Так вони їхали кільканадцять поприщ.

Нарешті сліди круто повернули з поля на ледь помітну лісову доріжку.

— Вперед! Ми наздоженемо їх! — вигукнув Хорив. Доріжка петляла в густих заростях, то спускаючись униз, у глибокі балки й темні яри, то піднімаючись на круті горби, у царство грабів і предковічних дубів. Верхів'я дерев так тісно спліталися над нею, що сонячні промені не досягали землі, і внизу стояли прохолодні зеленкуваті сутінки.

Їхали довго. Боривой знову почав сумніватися — чи не збилися вони зі сліду? Та Хорив мав зірке око. Він помічав кожну прим'яту стеблину, кожен збитий сухий сучок на деревах чи гриб, що ріс у траві.

— Вперед! Вперед! — підганяв він коня.

Стежка вивела їх на чималу галявину, звідки долинули людські голоси і гавкіт собаки. Тут зупинилися і, прив'язавши у гущавині коней, виглянули з кущів.

Посеред галявини побачили невелику хижку, оточену повітями. Посередині двора — конов'язь. Біля неї — припнуті коні. На деревах, що оточували галявину, жовтіли борті — дуплянки, довкола них весело гули бджоли. Пахло медом і воском...

Князівська пасіка!

Від хижі долинули голоси. Один, різкий, владний — Чорного Вепра. Другий, незнайомий — хрипкий, старечий.

Чорний Вепр кричав:

— Шолудивий пес! Що ти заладив — мед, мед... Плювати я хотів на той мед, що ти збереш тут для князівського двору! Я тобі наказав стерегти отроковицю! А ти її так уберіг?.. Я уб'ю тебе! Спалю твоє гніздо, щоб і сліду не лишилося!

Почувся свист нагая. З-за повіті вибіг старий, сивий бортник, затуляючи руками закривавлене обличчя. За ним гнався Чорний Вепр і лупцював скільки було сили. Услід йому поспішав Крек і щось говорив, але так тихо, що ні Хорив, ні Боривой не розбирали його слів. Потім показалися вої.

Спинилися всі біля конов'язі. Старий плакав, розмазуючи кулаком по обличчю сльози і кров.

— Князю, я не винен... Зачинив її, підпер двері кілком, а сам пішов до яру по воду... Як же без води?.. А вона продерла стріху — і в ліс... Я за нею... Та сам бачиш — не мені, старому, наздогнати молоду...

— Коли це було? — спитав Чорний Вепр, трохи охолонувши.

— Після сніданку...

— Після сніданку... А вже з полудня звернуло!.. Міг би досі додибати, старе луб'я, до Родня І сповістити мене! А ти длубався тут у своєму дранті! — знову закричав князь і штурхонув бортника межи плечі. Потім повернувся до своїх воїв:— Ось що, хлопці, я зараз мушу вертатися додому... Такий наказ кагана. А ви — в погоню! Знайдіть мені ту дівчину! Хоч із-під землі відкопайте! Не могла ж вона без коня далеко втекти!

— Могла,— сказав один похмуро.— Якщо не візьмемо сліду, де її шукати?

— Ти дурний, Люте, як пеньок! — відповів йому князь.— Отроковиця не могла тікати ні за Рось, ні за Дніпро... Отже, у неї тільки один шлях — лісами до полян! До Кам'яного Острова! Там і шукайте з Малком та Мислятою! І не гайтеся!

Лют схилив голову.

— Знайдемо, князю! Зараз візьмемо слід!

Три молоді вої враз кинулися до хижі, щось довго розглядали там, винюхували, мов хорти, а потім з радісними криками: «Є слід! Є!» — сіли на коней, помчали через поляну до лісу і незабаром зникли з очей.

Чорний Вепр з Креком теж скочили на коней і, не поспішаючи, поїхали назад тією дорогою, якою прибули сюди. Враз на галявині стало тихо й пусто. Лише старий бортник довго стояв біля конов'язі, витираючи рукавом кров з лиця, сумно дивився услід молодому князеві і його чорноголовому супутнику...

Хорив багатозначно переглянувся з Боривоєм.

— Ми не повинні спускати їх з ока! Куди вони — туди й ми! Пощастить їм знайти Цвітанку чи не пощастить — до Чорного Вепра живими вони не повернуться! Вперед!

Тихо шелеснули кущі — і хлопці, обійшовши лісом галявину, відшукали слід Люта і його друзів.

— Їх троє, а нас — двоє,— сказав Хорив.— Зате ми маємо ту перевагу, що про нас вони нічого не знають...

— Ти мене підбадьорюєш? Даремно... Я не боюся стати з ними на прю! — відповів на це Боривой.


* * *


Шлях від Родня до Кам'яного Острова пролягав через урочище Широкий Берег, і Вовчий Хвіст вів сюди полянське військо. Всі йшли пішки, залишивши коней родовичам, котрі мали відступати в ліси.

Широкий Берег простягався в ширину на поприще, а в довжину — на три поприща. З одного боку текла повновода Рось, з другого — здіймалася гора, поросла густим лісом. Попід горою лежала дорога, яку ніяк не міг оминути Ернак.

Полянські дружини з самого ранку зайняли найвужчу місцину між рікою та лісом, і весь рівний твердий луг забілів від їхнього полотняного одягу.

Перейти на страницу:

Похожие книги

О, юность моя!
О, юность моя!

Поэт Илья Сельвинский впервые выступает с крупным автобиографическим произведением. «О, юность моя!» — роман во многом автобиографический, речь в нем идет о событиях, относящихся к первым годам советской власти на юге России.Центральный герой романа — человек со сложным душевным миром, еще не вполне четко представляющий себе свое будущее и будущее своей страны. Его характер только еще складывается, формируется, причем в обстановке далеко не легкой и не простой. Но он — не один. Его окружает молодежь тех лет — молодежь маленького южного городка, бурлящего противоречиями, характерными для тех исторически сложных дней.Роман И. Сельвинского эмоционален, написан рукой настоящего художника, язык его поэтичен и ярок.

Илья Львович Сельвинский

Проза / Историческая проза / Советская классическая проза
Дело Бутиных
Дело Бутиных

Что знаем мы о российских купеческих династиях? Не так уж много. А о купечестве в Сибири? И того меньше. А ведь богатство России прирастало именно Сибирью, ее грандиозными запасами леса, пушнины, золота, серебра…Роман известного сибирского писателя Оскара Хавкина посвящен истории Торгового дома братьев Бутиных, купцов первой гильдии, промышленников и первопроходцев. Директором Торгового дома был младший из братьев, Михаил Бутин, человек разносторонне образованный, уверенный, что «истинная коммерция должна нести человечеству благо и всемерное улучшение человеческих условий». Он заботился о своих рабочих, строил на приисках больницы и школы, наказывал администраторов за грубое обращение с работниками. Конечно, он быстро стал для хищной оравы сибирских купцов и промышленников «бельмом на глазу». Они боялись и ненавидели успешного конкурента и только ждали удобного момента, чтобы разделаться с ним. И дождались!..

Оскар Адольфович Хавкин

Проза / Историческая проза