Князь Кий

— Ні, старійшино,— відповів твердо,— повертатися назад, до наших осель, зарано! Гуннів ми тільки зупинили, але не знищили. Вони сильні і не облишили наміру примучити нас...

— Отже, ідемо далі на північ?

— Так, ідемо на північ!.. Там теж наша земля!

— Коли ж вирушаємо?

— Зараз... Поки гунни отямляться, ми відірвемося від них на багато поприщ... Забирайте зброю, поранених,— і в путь! Прямо через болото!.. До вечора повинні бути біля Трьох Могил. Там переночуємо, а завтра — далі...

НА НОВІ ЗЕМЛІ

Не встигла холодна дніпровська хвиля прийняти в своє лона Цвітанку, як шелеснули кущі верболозу і одночасно свиснули дві стріли. Одна влучила Лютові в спину, і він упав сторчма до кореневища верби. А друга вп'ялася в бік Мисляті, від чого той спочатку завертівся на березі, мов укушений гадюкою, а потім шубовснув у воду.

Малк не став дожидатися третьої й кинувся ниць на землю, просячи пощади.

З кущів вискочило двоє — Хорив і Боривой. Хорив відразу, не роздумуючи, стрибнув у воду, де, захлинаючись, борсалася Цвітанка, а Боривой, наступивши Малкові ногою на спину, приставив йому до потилиці вістря меча.

— Не ворушись, а то обезголовлю!

Хорив виріс на Росі і плавав, як риба. Він миттю підхопив дівчину попідруки, підняв її голову над водою. Потім, сильно загріваючи, підплив на мілке і зі своєю важкою ношею вийшов на берег.

— Жива? — кинувся Боривой.

— Жива,— відповів Хорив.— Та коли б запізнилися хоч на хвилину, сталося б непоправне...

Боривой штурхонув Малка під бік ногою.

— Мерзотнику, тебе варто прикінчити, мов собаку! Як і тих двох!

Малк заблагав:

— Я ні в чому не винен! Не вбивайте мене!

— Ти разом з ними 'викрав мою сестру, разом з ними запроторив на пасіку до старого бортника, а потім наздоганяв і замалим не став убивцею її!

— Я підневільна людина... То все Чорний Вепр... Не вбивайте мене!..

— Облиш його, Боривою! — сказав Хорив.— Відбери зброю, коня і — відпусти!..

— Як? Відпустити такого негідника? — вигукнув улицький княжич і люто блиснув очима.— Та він же відразу наведе на наш слід людей Чорного Вепра!

— Не наведу! Клянуся Перуном, клянуся Світовидом — не наведу! — знову заблагав Малк, підводячись на коліна.— Ви не знаєте мене... Я теж ненавиджу Чорного Вепра, як і ви! Я був вірний йому до того часу, поки він не відвернувся від наших воїв, які гинули під копитами гуннських коней, поки не переметнувся на бік Ернака... Я був вірний йому, поки він не побив мого дідуся-бортника, поки не познущався над ним, як над псом!.. Повірте мені!.. Хочете — піду з вами...

Здавалося, отрок не брехав — говорив щиро. Боривой завагався і вклав меча до піхов. А Хорив, пильно вдивляючись у широко розкриті очі Малка, сказав:

— Ну, що ж — повіримо тобі, хлопче, на слово. Може, й справді ти чесна людина... Іди собі на всі чотири сторони. Але з нами тобі поки що не по дорозі. Спочатку доведи свою відданість полянському племені — тоді приймемо тебе з охотою!

— А як я можу довести? — Малк підвівся і став насупроти Хорива.

— Цього не знаю. Сам зумій!

— Гаразд, постараюся... А за те, що подарували життя, Дякую. Ніколи не забуду цієї хвилини! — і отрок прудко шуснув у прибережні кущі.

Тим часом Цвітанка розплющила очі.

 — Де Я? Що ЗІ МНОЮ?

Впізнавши Боривоя і Хорива, злякалася.

— Ой, ви?

Боривой обняв сестру. На його очах виступили сльози.

— Не лякайся, сестронько... Це справді ми — Хорив і я. — Як ви тут опинились?

— Ми йшли слідом за твоїми ворогами і врятували тебе...

— А Кий?..

— Кий весь час був з нами... Та коли напали гунни, він залишив нас тут, а сам помчав до Кам'яного Острова, щоб піднімати людей...

— З ним нічого лихого не станеться?

Боривоя вразило, що сестра турбується про Кия і ні словом не згадала батьків, про смерть яких і не здогадувалась. Та він стримано відповів:

— Ти ж знаєш — якщо боги не захочуть, то з його голови й волосинка не впаде...

Про батьків він вирішив сказати їй пізніше. Цвітанка вже зовсім отямилася від страшного потрясіння і підвелася на ноги. З її кіс і з одягу стікала вода.

— Що ж тепер?

Відповів Хорив, теж мокрий як хлющ:

— Теперь ми викрутимо одяг, заберемо зброю — і в путь... Часу в нас обмаль, а йти далеко і хтозна-куди. Тож гаятися не будемо...

* * *

У верхів'ях Росави лісів стало більше, та все ж простору для гуннської кінноти залишилося чимало. І гунни не примусили себе чекати. З'явилися вони опівдні, коли полянське військо, стомлене спекою і виснажливою дорогою, стало на спочинок на березі струмка.

Помітили його дозорці, що чатували на горбі. Примчали, перелякані.

— Князю, гунни!

Кий саме жував сухар, розмочений у струмковій воді, що текла між осокою і водоростями. Він був, як і всі, страшенно стомлений і хотів хоч трохи спочити після важкого переходу. Та, почувши таку новину, відразу схопився на ноги.

— Де вони?

— За три чи чотири поприща... Йдуть по наших слідах.

— Багато їх?

— Мабуть, уся орда... Клубочиться в степу, мов рій! Кий миттю подав знак тривоги.

— У путь, друзі! В путь! Наш порятунок — ліс! Встигнемо добратися до нього — добре! Не встигнемо — біда буде!