Князь Кий

Кий закусив губу. Він не здивувався, побачивши Чорного Вепра поряд з каганом Ернаком, бо знав більше про нього, ніж інші вої, що лише почали здогадуватися про зраду, а про вбивство воєводи Радогаста навіть не підозрювали… Він тільки тепер подумав про себе: адже зустріч з Чорним Вепром — це смерть для нього!

Каган зупинився на узвишші, звідки добре проглядалося все поле бою. Мовчки позирав на білі, полянські, і темні, гуннські, трупи. Гуннських було значно менше, і на кагановому обличчі з'явилася вдоволена усмішка.

Потім він повернувся до бранців, метнув зловтішний погляд по їхніх насуплених, суворих обличчях.

Кий не зводив з кагана очей.

Був це невисокий огрядний чолов'яга з великою сивою головою і темним широким обличчям. Крізь рідку сиву бороду і такі ж рідкі вуса просвічувала спітніла від спеки брунатножовта шкіра літньої людини. Києві пригадалися розповіді отця про Аттілу, і йому подумалося, що Ернак, мабуть, дуже схожий на «батька гуннів». Адже — син!..

Ернак раптом показав рукою на купи мертвих полянських воїв, що лежали в полі, і словенською мовою, тобто мовою тих споріднених з полянами племен, що жили на Дунаї і за Карпатами, прокаркав хрипко:

— Бачите?.. Так буде з кожним, хто не скориться гуннам і підніме на них збройну руку!.. Так буде з кожним — лежатиме з розтрощеним черепом у бур'яні, і ворони клюватимуть його мертві очі!.. Сам Тенгріхан покликав гуннів до панування над іншими народами і племенами, і це панування — на десять тисяч літ! — Він зробив паузу, щось подумав, а потім, ще понизивши голос, додав: — За те, що ви підняли супроти мене меча, вас варто було б піддати лютій смерті або продати ромеям у рабство! Але я не зроблю цього… Бо за вас вступився ваш князь Чорний Вепр, котрий пообіцяв — і за себе і за вас — вірно служити мені і під час миру і під час війни…

Чорний Вепр став при цих словах поряд з каганом і сказав:

— Поляни! Родовичі! Я єсмь князь ваш… Хтось із бранців, перервавши його мову, кинув:

— Ми тебе не вибирали… Хіба було віче наших родів або старійшин? Де ж наш воєвода Радогаст?

Чорний Вепр здригнувся і пильно подивився на бранців, бажаючи, мабуть, віднайти сміливця. При цьому погляд його упав на Кия.

— Ти?.. Живий? — не зумів приховати радості Чорний Вепр. — Отже, це ти не визнаєш мене за князя? Га? Це ти тут розпатякався?

Бачачи, якою люттю світяться чорні очі княжича, Кий зрозумів, що пощади йому не ждати, а тому вирішив не приховувати того, що знав. Що буде, те й буде! Головне — вивести братовбивцю на чисту воду, щоб родовичі знали, кого їм вороги ладять на князя. Тому голосно сказав:

— За князя ніхто з нас не може тебе визнати, бо ми ж на вічі обирали воєводою Радогаста!

— Радогаст загинув! — вигукнув Чорний Вепр.

— Ти бачив?

— Я щойно бачив його мертвого!

— А як він загинув? Ти знаєш?

— У бою, звичайно. Як же інакше?

— Ні, Чорний Вепре, він загинув від твоєї руки! Хай усі знають, що то ти вистрілив у спину своєму братові!

— Це лжа! — вигукнув Чорний Вепр. — Ти наговорюєш на мене, бо не можеш простити мені того, що я твою дівчину взяв собі в жони!

— Ні, не лжа! Воєвода Радогаст упізнав стрілу, що вразила його! То була твоя стріла, Вепре!.. А що ти вкрав, яко тать, мою жону і десь тут заховав, то правда!

Бранці обурено загомоніли, зашуміли. Пролунали вигуки:

— Виродок! Злий дух!

— Ми не визнаємо тебе за князя! — Кривавий вовкулака!

— Братовбивець!

— Не годен єси князювати над нами!

Каган Ернак мовчав, тільки переводив погляд з бранця на бранця. А Чорний Вепр посірів на виду, затіпався, мов падучий. Очі блиснули несамовитим шалом. Правиця вихопила меча, а з судомливо розкритого рота вирвався дикий крик:

— Я уб'ю тебе!

Це сталося так несподівано і швидко, що ніхто не встиг і оком змигнути. Чорний Вепр заніс над головою меча, вдарив щосили ногами коня — і ринувся вперед з такою люттю, ніби хотів одним махом покласти всіх бранців.

Та ще швидше з вуст кагана злетіло якесь слово — і навперейми полянському княжичеві метнувся Крек, схопив за поводи його коня.

— Назад, Чорний Вепре! — прогримів голос кагана. — Ти забув про присутність свого владики!.. А варто завжди пам'ятати про це!

Чорний Вепр відразу зів'яв, рука з мечем опустилася. Він справді в гніві забув про все: і про свою князівську гідність, і про сотні очей, що слідкували за кожним його словом і порухом, навіть про присутність верховного правителя гуннів.

— Прости мені, вуйку, — прошепотів він, вклоняючись і від'їжджаючи назад. — Не стримався я через того брехливого раба! Він заслужив собі смерті!..

— Безперечно, він заслужив собі смерті, — погодився Ернак і, подумавши, додав: — Як і всі інші, хто не хоче визнати тебе князем… Але ж зітнути мечем голову — то занадто легка смерть для ворога!.. Мені здається, покарати його варто в інший спосіб. Щоб і сам відчув, що вмирає, і щоб інші, нерозумні, дивлячись на його муки й конання, стали розумнішими!

— Як же? — спитав Чорний Вепр, трохи приходячи до тями.