Князь Кий

Не раз і не двічі в Києвій уяві з'являлося перегороджене полянськими щитами поле, і на них, на ті округлі щити, мчать, потрясаючи повітря громовими кличами, гуннські вершники. Вишикувані один за одним густо, в сто, а може, й тисячу рядів, вони жахали своєю кількістю, стрімкістю атаки і навальністю.

Яка ж стіна, яка сила може зупинити їх?

У чистому полі, в степу такої сили не знайти. Ні скель там кам'яних, ні круч неприступних, ні лісових яруг та хащ…

Ліс!

Ось вірний і надійний спільник полян! Не поле, що годує їх хлібом, що зодягає в полотно, що дає вдосталь паші для волів і корів, для коней і овець, а ліс, якого теж вдосталь є в полянській землі — і чим далі на північ від Росі, тим більше! Хіба зможе гуннська кіннота проникнути глибоко в ліс, де полянські вої, прикриті деревами та кущами, матимуть перевагу? А якщо вишикувати військо в бойову лаву на узліссі, перед самою стіною густого лісу, де не тільки верхівцеві, а й пішому нелегко пробратися, чи посміють тоді гунни використати свій бойовий клин? Чи не розіб'ється він, не розплющиться об стіну лісу, як кістяний, бронзовий чи навіть залізний наконечник стріли від удару об крем'яну скелю?..

Над землею стояла млосна нічна задуха. Як перед грозою. Десь далеко, за Дніпром, миготіли криваві сполохи і глухо озивався басовитим голосом бог грому і блискавиці Перун. Та тут, на кривавому бойовищі, до справжньої грози не дійшло. Поволі пригасали вогнища в гуннському таборі і стихав людський гомін. Причаївся в тривожному чеканні Родень. Облишили хрупати лугову траву коні. Навіть гуннські вартові, що стерегли бранців, перестали перекликатися і поринули в свої потаємні думки чи спогади, а може, і в сон.

Кий здригнувся від різкого крику пугача. Щось у тому крикові було таке, що змусило його насторожитися і пильніше вглянутися в темряву. Хто там? Невже Хорив? Адже крик пугача був здавна умовним нічним сигналом русів!

Кий поворушив пальцями рук, що затерпли від цупкої сириці, нашорошив вуха і втупився поглядом у таємничу темряву задушливої ночі.

Що там?

Чути — хропе під деревом гуннський дозорець, все тихше й жалібніше стогне покинутий всіма поранений, цвірчитьвиспівує в пахучому зіллі невтомний цвіркун і задумливо шелестить над головою листя старого явора.

Це — коли прислухатися. А коли ні — то всі звуки зливаються в один неясний, нерозбірливий легенький шум, ім'я якому — нічна тиша…

І раптом цю тишу порушив короткий посвист стріли — цвік!

Вартовий, що сидів під деревом, глухо скрикнув, схитнувся і поволі впав на землю. Його напарник прочумався від сну і, запідозривши щось лихе, швидко попростував до нього.

І тут знову пролунали короткі посвисти — цвік, цвік!

Гунн змахнув руками, заточився і, не видавивши з себе жодного звуку, провалився в чорну пітьму, що наступила після зірниці.

Кий зрадів — це, безперечно, Хорив з Боривоєм! Він нахилився трохи вперед і неголосно подав про себе звістку:

— Пугу! Пугу!

З нічного мороку виринули дві постаті.

— Кию!

— Я тут, — відгукнувся Кий.

До нього наблизилися Хорив і Боривой.

— Швидше тікаймо! — шепнув Хорив, розрізуючи ножем сирицю на братових руках. — Поки гунни не сполошилися!

Кий розім'яв затерплі зап'ястя.

— Чекай! Звільнимо інших! — і він, розрізавши пута на руках свого сусіда, шепнув йому: — Друже, пусти ножа по колу — і хай усі тікають до лісу!

ЧЕРВОНЕ КОРЗНО [20]

Кий мчав до Кам'яного Острова, не жаліючи коня. Гнав щосили, щоб сповістити русів і сусідні полянські роди про поразку, про загибель воєводи Радогаста і ганебну зраду княжича Чорного Вепра.

У кожній весі, в кожному селищі, які траплялися йому по путі, здіймав тривогу. Тих, хто міг тримати в руках зброю, направляв до Кам'яного Острова, а всім іншим радив забирати худобу, коней, овець, одяг, збіжжя і тікати в ліси, у верхів'я Росави чи на Стугну. Або й далі.

— Не гайтеся! — напучував він. — Піднімайте весь рід — і рушайте, поки не пізно!

І знову поспішав, не даючи ні собі, ні коневі перепочинку. Оглядаючись, бачив, як за ним, по всьому Пороссю, задиміли густі дими. Полянські роди сповіщали одне одного про смертельну небезпеку.

До Кам'яного Острова приїхав надвечір. Тут уже зібралися збройні дружини, стали на берегах ріки та на лісових галявинах. Повідомлені Грозою і Братаном ближчі роди прибули заздалегідь, інші підходили. На ранок ждали тих, що сиділи по Росьці, Красній та Стугні.

Біля Світовидової скелі Тур зібрав віче ліпших мужів. Старійшини всілися навколо требища на кам'яних брилах, на пеньках, а то й просто на землі. У білих вишиваних сорочках, в полотняних штанях, заправлених у чоботи чи підв'язаних біля кісточок шнурками, якщо господар був узутий у постоли, вони скидалися на зграю білих гусей, що спочивають проти сонечка. На кожному — ремінний пояс з підвісками, прикрашеними бронзовими або й срібними бляшками. На головах — солом'яні брилі… Коли б не мечі при боках, то можна було б подумати, що вони зібралися після роботи, щоб перекинутися словом чи жартом.

Побачивши сина, Тур кинувся йому назустріч — обняв.

— Слава богам! Ти вже тут?.. А Цвітанка? Хорив? Боривой?