Князь Кий

— Накинувся на мене, мов роздратований тур… Коли б це було не в присутності князя та старійшини русинів з синами, то дійшло б до мечів!

— От бачиш… Він розуміє, що головний його ворог — ти. Миру між вами не буде ніколи! Як тільки помре князь, проллється кров одного з вас!… Тож треба випередити Радогаста!

— Як?

— Ернак не залишить свого племінника в біді. Але ж він не знає нічого ні про тебе, ні про твій намір увійти з ним у союз. Тому треба послати до нього посланця… От тільки — кого? Потрібна віддана людина!

— Ти хочеш сказати, що посланець має бути таємний?

— Безперечно. Ніхто, крім нас двох, не повинен тут знати про нього.

— Гм, — Чорний Вепр задумався. — Старійшина Тур привіз полоненого гунна Крека. Князь наказав кинути його до ранку в яму… Ця людина щонайкраще підходить для цього!

Чернета стиснула синові руку.

— То влаштуй йому втечу! Тільки зроби так, щоб на тебе не впала підозра…

— Зроблю, матусю.

— Приготуй йому доброго коня й харчів!

— Приготую… Один сумнів маю — чи повірить каган Ернак?

— Повірить! Ми з Ернаком від одної матері. Нашим родовим знаком було кабаняче ікло. Тебе й названо Чорним Вепром тому, що захисником нашого роду був Вепр. Коли мене мій отець Аттіла віддавав за твого отця, то моя ненька дала мені оправлене в золото кабаняче ікло, щоб воно обороняло мене від хвороб та всіляких бід, — з цими словами Чернета зняла з шиї золотий ланцюжок з іклом і вклала в жменю синові. — Побачивши його, мій брат, а твій вуй Ернак одразу здогадається, від кого посланець, і повірить кожному його слову.

— Я так і зроблю, матусю. Але ж як я дізнаюся потім, що намислив каган?

— Домовся з Креком, щоб повернувся і сповістив тебе про його наміри. Назнач йому час, місце зустрічі…

— Розумнесенька моя! — вигукнув Чорний Вепр радісно і, пригорнувшись, поцілував матір у голову.

* * *

Не спав у цю ніч також гунн Крек. Ще звечора обмацав усю яму і пересвідчився, що без сторонньої допомоги вибратися з неї не зможе. Тепер він мовчки скоцюрбився в кутку й задумливо пощипував свою ріденьку бороду.

Іноді підводив голову догори і довго дивився на шматочок темного неба, де мерехтіли дрібненькі, як мак, зірочки, і тоді з його пересохлого горла виривався глухий болісний стогін, схожий на клекіт степового беркута. Крек знав, що це остання в його житті ніч, що ранок принесе нестерпні муки і смерть…

Раптом його чутке вухо вловило якийсь неясний шурхіт.

Він схопився на ноги.

Шурхіт посилився, і через мить поруч з ним у яму опустилася дебела сукувата жердина. Потім долинув шепіт:

— Креку, вилазь! Я врятую тебе!

«О великий Тенгріхане, невже ти почув молитву і благання бідного нікчемного гунна і послав полянського княжича, щоб він висвободив мене з цієї сирої холодної ями? Адже це голос Чорного Вепра!»

— Ну ж, вилазь! Швидше! — линуло згори.

Крек ще раз у думці попросив Тенгріхана врятувати його і захистити від недобрих людей і злих духів, а потім спритно подерся по жердині нагору. Там міцна рука підхопила його і допомогла стати на землю.

— Я княжич Чорний Вепр, — почувся знайомий шепіт. — Я внук Аттіли і племінник кагана Ернака…

— О боги! — вирвалось в ошелешеного гунна.

— Я приготував тобі найкращого коня, торбу з харчами і зброю, щоб було чим відбиватися від хижих звірів чи переслідувачів… Мчи прямо до кагана і вручи йому цей талісман, щоб він здогадався, чий ти посланець, — і Чорний Вепр вклав гуннові в руку материн амулет. — Скажеш — від твоєї сестри, полянської княгині Чернети, і твого племінника, княжича Чорного Вепра… Зрозумів?

— Зрозумів…

— Ти народився під щасливою зорею: я врятував тебе від смерті, а каган Ернак нагородить тебе за добрі вісті.

— Що я маю переказати каганові?

— Слухай уважно!…

І Чорний Вепр, нахилившись до самого вуха гунна, почав тихо, але настійливо втовкмачувати йому все, що він має сказати Ернакові, а той на знак згоди мовчки, не перепитуючи, кивав головою.

ГНІВ ПЕРУНА

Втечу полоненого виявили зразу після ранкової учти, коли до князя прибіг украй переляканий челядник.

— Князю, утік гунн! — вигукнув він.

Звістка вразила всіх, мов грім.

Князь спохмурнів. Гнівно затіпалася його біла скуйовджена борода.

— Кажи толком — як він зумів утекти? Де ж був дворовий сторож?

Челядник розгублено здвигнув плечима.

— Виліз із ями… А як — хтозна… Не інакше — нечиста сила допомогла… Задушив сторожа Одлигу і затягнув у повіть… А там, у яслах, притрусив соломою — ледве знайшли оце… Вивів за ворота коня, так, що й жоден пес не гавкнув, — і тільки його й виділи!…

У старого князя одвисла нижня щелепа — він не міг уторопати, як гунн виліз із ями.

— Справді, нечиста сила… Чаклун якийсь! — прошамкотів зі страхом.

— Отче, ми наздоженемо його! — першим отямився Чорний Вепр.

— Пізно, мабуть, — князь скрушно похитав головою. — Далеко він уже! Не наздоженеш!…

— А все ж погнатися можна, — підхопився і Радогаст. — Дозволь, отче! У втікача все може трапитися: зіб’ється з дороги, кінь закривіє чи сам заслабне — от і наздоженемо!

— Гаразд, їдьте, — погодився князь. — Та стережіться, бо той нечистий дух може наврочити або перекинутись вовкулакою…