Князь Кий

— Ми заговір знаємо, — сказав Радогаст.

Тур з отроками теж підвівся.

— Тоді й ми — в путь!… Допоможемо княжичам… Ніхто краще за Кия не відшукає слід… Прощай, князю! Бувай здоровий!… Бо ми вже зі степу — наздоженемо гунна чи ні — повернемо прямо додому…

— Їдьте — і хай вам щастить! — тихо промовив князь і, обнявши старійшину, просльозився. — Не знаю, чи побачимося ми ще раз, друже. Такий немічний став я останнім часом.

— Побачимося! Ще потопчемо трохи рясту, князю! — підбадьорив його Тур, хоча, бачачи, як заточується той на тонких, мов диби, ногах, і сам не вірив у те, що казав.

— Е-е, де там! — махнув безнадійно рукою князь і вже сердито додав: — Ідіть! Не гайтеся!

Збиралися недовго. Челядники осідлали коней, приторочили до сідел торбини з їжею. Півтора десятка дружинників, що теж мали їхати в погоню, вже стояли напоготові біля воріт. Щек і Хорив приєдналися до них.

Тим часом обидва княжичі й Тур з Києм пішли оглядати яму.

Яма була глибока, стара, з порослими травою та мохом краями. Довкола неї лежали купи сміття, сухого хворосту та соломи, в якій греблися кури та рилися свині.

— Нічого ми тут не знайдемо, — розсердився Радогаст. — Одне ясно: без допомоги нечистої сили гунн вилізти не міг!

— Справді, без допомоги лісовика, дідька чи якоїсь іншої нечистої сили з ями не вилізеш, — погодився Чорний Вепр. — Якщо тільки сам гунн не чаклун чи вовкулака…

Тим часом, поки княжичі обмінювалися цими словами, Кий заглянув у яму. Око в нього було чіпке й гостре. На смітнику, де все стоптано, перегребено і перерито, знайти щось варте уваги не просто. А ось внизу…

На сирому глинистому дні ями, вкритому цвіллю й мохом, він зразу помітив невелику свіжу вм’ятину… Ого! Тут щось є! Мовби хто сильно дзьобнув загостреним кілком… А зверху, понад краєм, обвалена земля… Отже…

— Гадаю, тут обійшлося без нечистої сили… Гляньте на ці сліди! Чи не свідчать вони про те, що гунн виліз по жердині, яку хтось опустив йому в яму? — промовив замислено, а глянувши на купу дров під повіттю, скрикнув: — Та ось і вона! Дивіться!

Міцна довга сукувата жердина лежала зверху. На її товщому, навкіс зрубаному кінці жовтіли крупинки засохлої глини.

Це було так несподівано і разом з тим так переконливо, що всі якийсь час стояли мовчки. Радогаст хмурив рудуваті брови і морщив лоба, намагаючись до кінця збагнути обставини, що по-новому пояснювали втечу гунна. Тур захоплено дивився на сина, відчуваючи гордість за його розум і кмітливість. А Чорний Вепр, кинувши бистрий погляд на сліди, полишені його нічною пригодою, раптом ударив себе кулаком у груди і голосно вигукнув:

— Хай мене Перун поб’є, якщо все було не так, як каже Кий! Жердина в глині, на дні ями слід від її гострого кінця, земля по краях обрушена… Тільки хто ж це міг зробити? Невже хтось із робучичів? У нас є кілька полонених акацирів — це діло їхніх рук! Повернемося — допитаємо всіх! А тепер не гаймо часу — в путь, у путь! Наздоженемо негідника — і він усе розповість!

Кий пильно вдивлявся в його обличчя, поки він говорив, і йому здалося, що княжич чимось збентежений і намагається приховати це збентеження. Звичайно, коли б не розмова, нічого Кий зараз не помітив би, а та розмова застряла в його голові, як колючка в підошві, і тепер змушувала ставитися до княжича упереджено. «Гм, невже він допоміг гуннові втекти? Невже гуннська кров так заговорила в ньому, що він пішов на пряму зраду свого племені? Чи мені тільки здається? Справді, полонені акацири, родичі гуннів, могли допомогти своєму одноплемінникові вибратися з ями, а він уже сам і сторожа задушив, і коня вивів зі стайні…»

Однак Чорний Вепр був незворушний. Ніщо, окрім голосу, не видавало його схвильованості, і Кий засумнівався. «Дідько його знає, — подумав. — Не піймав — не кажи, що злодій!»

Тут Чорного Вепра підтримав Радогаст.

— Так, час не жде — рушаймо!

Вони швидко пішли до воріт, сіли на коней — і невеликий загін вирушив у путь.

* * *

Слід легко знайшли на вогкому замуленому березі Росі. Гунн уплав перебрався через річку і якийсь час їхав по горбовистому узвишшю понад Дніпром, а потім почав забирати праворуч і незабаром помчав прямо на південь.

Переслідувачі гнали коней, не жаліючи, без перепочинку. Слід то губився, то знову з’являвся в густому степовому різнотрав’ї, ведучи все далі й далі від обжитих поршанських країв. Залишилися позаду зелені діброви й гаї, зникли високі шпилі придніпровських круч, з яких відкривалася далеч на багато поприщ довкола. Натомість почалася сива від полину та ковили, трохи горбовиста рівнина.

Непомітно виїхали в степ.

— Так і до гуннів у лабета можна потрапити, — бурчав Тур, витираючи спітніле чоло.

Радогаст, що був старшим над загоном, на це не відповів нічого. Йому дуже хотілося впіймати гунна, і він гнав і гнав коня, що вже весь змокрів від поту і біг з останніх сил.

Опівдні вони таки побачили втікача. Далеко попереду з’явилася чорна цятка, що то виринала на пагорб, то знову ховалася в долині.

— То Крек! Ми наздоженемо його! Вперед!