Князь Кий

Невеликий загін наблизився до селища. Попереду їхав отрок Гроза, близький родович Кия, — зовнішній вигляд цілком відповідав його найменню: був він ростом високий, на виду — похмурий, а силу мав бичачу. Покійна мати Києва розповідала, що коли її молодша сестра Божиця народила сина-первістка, саме лютувала гроза і все плем’я збіглося, щоб подивитися на незвичайного хлопчика — такий він був великий, дужий і на виду грізний. Так і прозвали його Грозою. А коли виріс, то виявилося, що серце він мав м’яке, добре, лагідне і вивести його з рівноваги було майже неможливо.

З ним їхали нерозлучні друзі — вогнисточубий, веснянкуватий Ждан та неговіркий, з білими бровами і такими ж білими віями Велемир.

А хто ж четвертий? Руки його зв’язані за спиною, на плечах — сіра опанчиця, на голові — гостроверхий ковпак з повсті, на ногах — чирики з лошачої шкіри. І таке знайоме темне вилицювате обличчя!

Крек!

Кий аж кинувся наперед, вигукнув:

— Друзі, де ви спіймали сесю птаху?

Гроза вайлувато сповз з коня.

— У степу, Кию… Поспішав кудись дуже… А ми з засідки і вискочили назустріч — от він нам прямо в руки і потрапив!

— Ну, й молодці!…

— Відбивався… Ждана поранив…

— Чим?

— Мав зброю — гуннську шаблю і лука…

«Гм, — здивувався Кий, — якщо гунн мав зброю, то одне з двох: або хтось йому дав її, коли він тікав з Родня, або ж він уже встиг добратися до своїх і там дістав… Але якщо він побував у гуннському стані, то як знову опинився тут?… Невже гунни так близько?… Чи каган послав його у розвідку?»

А вголос сказав:

— Спасибі вам, друзі, за бранця. І стережіть — дуже він нам потрібний!

Гроза і Велемир допомогли Крекові злізти з коня. Ніхто не помітив, як у цю мить Чорний Вепр швидко перезирнувся з гунном.

Відразу ж Ракша торкнув волів, і сани, шурхаючи полоззям по гарячій, мов присок, пилюці, зрушили з місця. Вслід за ними потік натовп людей — чоловіків, жінок, дітей.

Першими в ньому йшли княгиня Іскра і княжич Боривой.

Так мовчазна похоронна процесія перетнула майже весь острів, і Ракша зупинив волів біля підніжжя Світовидової скелі, де посеред чималої галявини лежала купа сухих дров. Тур з найстаршими і найповажнішими родовичами підняв корсту і поставив на них. Волхв Ракша дістав кремінь, кресало, трут і в ногах у небіжчика викресав вогню. Скоро полум’я зміцніло, загоготало, завирувало, почало лизати боки корсти, заповзати в неї.

Боривой, бачачи, як спалахнула на отцеві сорочка, заплакав. А княгиня раптом підняла догори руки і голосно промовила:

— О ясний Світовиде, і ти, могутній Перуне! Ви забираєте від мене мого милого лада князя Добромира… В радощах і в горі прожили ми спільно все життя і по звичаю й покону племені нашого хочу і в смерті бути разом з ним!… Тож прошу вас, боги, прийняти і мене разом з князем до себе! Бо жити без нього буде мені важко, гірко й нелюбо! — Потім обняла сина. — Прощай, Боривойчику, мізинчику мій найдорожчий! Знайди сестру Цвітанку — і будьте щасливі й долі милі! А я піду від вас за вітцем нашим, бо йому я зараз потрібніша!…

З цими словами вихопила з-під одягу ножа і вдарила ним себе в серце.

Болісний зойк Боривоя пролунав над сонячним островом.

— Матінко!

Але натовп, що сколихнувся від того крику, мовчав. Хто б же наважився відвести руку жони, коли вона добровільно побажала піти за своїм мужем у царство мертвих? Вона вчинила так, як велить предковічний покон і звичай слов’янських пращурів.

Іскра померла відразу. Її поклали поряд з князем просто на багаття.

Вогонь розгорався все дужче. Малинові язики його шугнули вгору й охопили обох покійників з усіх боків. Стало нестерпно жарко. Люди відступили на чималу відстань, але й тут затуляли обличчя руками від вируючого полум’я.

Тільки золотоликий Світовид та суворий Перун зі своєї скелі холодно, мовби чимось незадоволені, дивилися чорними очима і на людей, і на багаття, і на небіжчиків, що лежали у вогні.

Їхня невдоволеність не пройшла повз увагу волхва Ракші.

— Боги вимагають жертви! — гукнув він, потрясаючи сивими патлами. — Князівської жертви!

Князівська жертва не проста. Тут не обійтися кров’ю бичка, ягниці чи свині, — потрібно пролити людську крівцю!

Серця людей наповнилися забобонним жахом і трепетом. Кожному хотілося побачити, як боги приймають людську жертву, але ж невідомо, на кого укаже божий перст.

— Ось винуватець смерті князя Добромира! — вигукнув Ракша і скарлюченим пальцем ткнув Крекові в груди. — Його принесемо в жертву богам! Хай проллється його кров разом з кров’ю князевого бойового коня!

— Хай проллється його кров! — луною відгукнулися родовичі.

— Ведіть його! І коня давайте сюди! І коня сюди!

Гроза і Велемир схопили Крека за руки — потягли до требища. Він закричав, почав опиратися, але його ззаду підштовхнув списом Ясен, а молодший брат Грози Тугий Лук вів позаду на поводі вороного князевого коня. За ними рушив Ракша, потім — старійшина Тур з синами, слідом — враз поблідлий княжич Чорний Вепр, а позаду — всі родовичі. Поспішали, товпилися, кожному хотілося стати ближче, щоб побачити, як проллється жертовна кров.

Перед капищем зупинилися.