Князь Кий

На мовчазний знак Ракші підвели коня. Нічого не розуміючи і не підозріваючи, що хвилини його полічені, він спокійно похитував головою і помахував хвостом, відганяючи оводів.

Потім волхв подав знак Грозі й Велемиру — й ті підвели Крека. Волхв вийняв широколезого ножа — пальцем попробував, чи гострий.

Гунн посірів, смертельний жах округлив його вузькі очі, корчами зсудомив ошкіреного рота.

— Чекай, старий! Не вбивай! — раптом заговорив він досить добре мовою словенів, яку легко розуміли поляни. — Ваш бог задовольниться одною жертвою — віддайте йому коня! А мене не чіпайте!

Всі були вкрай здивовані — і Тур, і Кий, і Щек, і Хорив, і Боривой, і особливо Чорний Вепр.

— Гунне, ти говориш по-нашому? — вигукнув Ракша. — Чому ж не признавався раніше?

— Не було потреби…

— А тепер?

— А тепер ви хочете мене вбити…

— Ми принесемо тебе в жертву Даждьбогові!

— Це все одно… Я хочу жити! Відпустіть мене! Ваш бог задовольниться конем!

— Нам краще знати, чим задовольниться наш бог, гунне! — розсердився Ракша і підняв ножа над головою.

Але тут Чорний Вепр став перед гунном.

— Не руш, волхве! Полонений належить не вашому родові, а князеві Божедару! Його подарував йому старійшина Тур! — і витягнув меча.

Зчинився шум. Задні хотіли почути й побачити, що діється біля требища, і напирали на передніх, передні потисли і волхва, і Тура, і Крекових охоронців, і жертовного коня. Когось придушили — почувся болісний скрик.

Скориставшись замішанням, Чорний Вепр рубонув мечем по вірьовках, якими було стягнуто руки Крекові.

— Тікай! — крикнув по-гуннськи. — Мчи до Родня! Я наздожену тебе!

Крек, мов дика кішка, спритно плигнув на спину коневі, вихопив у сторопілого воя поводи, крикнув щосили:

— Вйо!

Кінь піднявся дибки — і люди кинулися перед ним врозтіч. Давлячи копитами тих, хто не встиг ухилитися, Крек вирвався з тісного кола нажаханих русів і помчав по схилові до Росі…

Ніхто не пустився в погоню — не було коней. А без коней хіба доженеш?

На якийсь час усі завмерли і довго не могли вийти з заціпеніння. Приголомшений волхв хотів щось сказати, але тільки зіпав волохатим ротом. Нарешті оговтався і в страшному збудженні, потрясаючи корчуватими руками, накинувся на Чорного Вепра.

— О боги, яке блюзнірство!… Княжичу, ти зневажив Світовида, ти образив Перуна, ти відібрав у них требу! Цим накликав гнів богів на себе і на все наше плем’я! Небесні кари впадуть на наші голови — і не буде нам пощади! Коли б ти не був сином князя, ми, замість гунна, якому ти допоміг утекти, принесли б тебе в жертву богам! А так — іди від нас! І хай боги осудять тебе, яко святотатця, за вчинений злочин!

Усі мовчали, вражені і тим, що сталося, і тим, що сказав щойно волхв. Чорний Вепр зблід, до крові закусивши губу. Проклятий дідуган! Його варто було б провчити за такі слова! Але не зараз! Не час! Варто почекати, а вже потім, коли матиме владу над плем’ям, розправитися і з чаклуном, і з Києм, і з усім родом русів!

Він утягнув голову в плечі і, махнувши своїм воям рукою, швидко пішов униз, до лугу, де один з воїв стеріг коней. Усі розступилися перед ним, проводжаючи важкими, лиховісними поглядами.

* * *

Похорон затягнувся до самого вечора. В жертву богам зарізали дві ягниці з отари старійшини, і їхньою кров’ю оросили сухе каміння требища.

Потім жінки принесли брашно — хліб, смажене м’ясо, кисіль і ситу — і дорослі, відіславши зі старими жінками дітей додому, сіли до поминальної учти.

Коли стемніло, запалили вогонь. Полум’я осявало бородаті обличчя старих, веселі, захмелілі від сити очі отроків і жінок. Хоча Добромир і був князем, але князем чужим, і ніхто за ним особливо не тужив. Тому велися жваві розмови про купальську ніч, про княжича Чорного Вепра, про гуннів, а молодь жартувала і навіть потихеньку затягувала далеко не сумних пісень.

Тільки Києві та Боривоєві було не до веселощів. Княжич почервонілими від сліз очима дивився на пригасле вогнище, де лежали перепалені кістки його батьків, і кусок не ліз йому до горла. А Кий думав про Цвітанку. Де вона? Куди запроторив її Чорний Вепр? Як визволити дівчину?

Побачивши на очах у хлопця сльози, Кий обняв його за плечі, пригорнув до себе, прошепотів:

— Не плач! Ти ж княжич, муж, воїн! А мужеві не личить плакати!…

Боривой уткнувся старшому другові обличчям у груди і заридав ще дужче. Потім перегодя затих і довго так сидів, зігрітий теплими руками Кия, прислухаючись, як гучно й розмірено стукає в нього серце.

Опівночі зійшов місяць — осяяв усе довкола. З Росі повіяло нічною прохолодою, дихнуло вологим туманом і запахом водоростей.

Але ніхто з родовичів не рушив додому. Всі ждали сходу сонця.

Коли за лісом зарожевів край неба і на тисячі ладів заспівали, затьохкали пташки, волхв звелів подати корчагу — великий череп’яний глечик. З ним попростував до попелища, де вже згасла остання іскра. Обережно ступив у нього, взяв череп князя Добромира. Білий, перепалений, він захрускотів, зашурхотів — і розпався в його руках на дрібні скалки.

Волхв висипав їх у корчагу. Потім простягнув руку по череп княгині…