Князь Кий

Все так, але й не так. Десь, у темній хижці або ж поблизу, у таємному, тільки Чорному Вепрові та його вірним людям відомому місці, знемагає від страху та розпуки улицька князівна. Про що думає вона зараз? Про кого? Про нього? Про Боривоя? Про отця? Про матір?… Адже про смерть батька та матері вона до цього часу ще не знає…

Кий приклав руку до лоба і пильно вдивляється в кожну постать, що з’являється на княжому подвір’ї. Чи не Чорний Вепр?

Здалеку важко розгледіти обличчя, але Києві здається, що молодшого княжича він упізнає по зростові, по чорному, підстриженому під макітру чубові та по золотих бляшках, якими оздоблений його пояс.

Та Чорного Вепра немає. Пройшло кілька сторожів, робучичів, князівських конюших, котрі доглядають коней, вийшов з хижі, сів на сірого огиря княжич Радогаст і кудись поїхав, почали поратися біля свиней та птиці дворові жінки.

На дуба здерлися Хорив і Боривой.

— Ну що?

— А нічого! — відповів похмуро Кий. — Чорний Вепр мов крізь землю провалився!

Хлопці оглянулися довкола.

— Знайдеться! Не голка! Спить, мабуть, після повернення з Кам’яного Острова, а виспиться — вилізе на білий світ! — промовив Хорив.

— Будемо сподіватися.

Вони замовкли. У кожного було тяжко на серці. Києві — через Цвітанку, Боривоєві — через те, що залишився один-однісінький, мов палець, на світі, а Хоривові — від того, що старший брат за останні дні змарнів і звівся нанівець.

Сиділи так довго, пантруючи за Роднем, і почали вже втрачати надію на те, що побачать молодшого княжича.

Сонце підбивалося все вище і вище, аж поки не спинилося прямо над Дніпром. Його золоті промені стали вже не просто теплими, а по-справжньому гарячими, і коли б не шпаркий вітерець, Стрибогів онук, що вільно шугав понад лісом і лунко шумів у дубовому гіллі, то хлопцям довелося б добре посмажитися. Але він остуджував їхні розгарячілі тіла і летів ген-ген за темні гори Заросся.

Першим побачив Чорного Вепра Боривой.

— Ось він! Їде! — Отрок показав на дорогу, що звивалася попід лісом. — Та не з Родня, як ми ждали, а, навпаки, до Родня… Отже…

— Отже, він тільки-но повертається! — скрикнув Кий. — Десь, видно, загаявся, або ми випередили…

— Не поспішає, — додав Хорив. — Бач, як вої його розтягнулися, — притомилися, мабуть… І Цвітанки немає з ними…

Чорний Вепр їхав поволі. Кінь опустив голову і ледве переставляв ноги. Та й сам верхівець сонно похитувався в сідлі. А його вої, попустивши поводи, розтягнулися по дорозі на ціле поприще. Всіх розварила нещадна полуднева спека.

— Ну от, княжичу, ми й знову звиділися, — промовив тихо Кий. — Тепер не згубимо тебе з очей!…

* * *

День минув у тривозі й напруженні. До самого заходу сонця Кий з друзями пильно стежив за Роднем, не обминаючи своєю увагою жодного болярина, воя чи робучича, котрі виходили та виїздили з воріт. Слідкували за кожним, хто викликав підозру, що може бути посланцем Чорного Вепра, — куди простує? Чи не в потаємне місце, де довірені люди тримають під сторожею Цвітанку?

Та як не приглядалися, нічого підозрілого виявити не змогли.

Так минув і ще один день.

Кий впадав у відчай: де дівчина, що з нею, чи жива вона? І ладен був піти на найвідчайдушніший крок. І тільки тверезий розум утримував його від необачного вчинку.

Вранці третього дня вивідачі раптом помітили, що на Родні зчинився якийсь незрозумілий переполох. На подвір’ї забігали люди, почулися крики й голосіння. В різні кінці — на Поросся, за Дніпро, на Ірдинь — помчали кінні гінці. А незабаром почали прибувати піші й кінні загони воїв, котрі ставали табором понад берегом Росі та у полі, де схрещувалися дороги. Там запалали вогнища. Легкий вітрець доніс запах кулешу, що варився в котлах, гул багатьох людських голосів, іржання стриножених коней.

Чорний Вепр за цей час нікуди з Родня не відлучався, хоча кілька разів з’являвся на подвір’ї і навіть одного разу навідався до табору.

Кий губився в здогадах. Що там? Чому така тривога? Для чого збирається військо? Може, Чорний Вепр задумав похід на Кам’яний Острів, щоб помститися русам за образу? Чи надійшла звістка про наближення гуннів?… І де, нарешті, Цвітанка? Десь у таємній оселі серед лісів? Чи Чорний Вепр уночі доправив її на Родень?

Відповідей на жодне з цих питань не було, і серце Кия все дужче й дужче стискувалося від важкого передчуття. Потрібно було зважитися на рішучий крок, щоб, не роблячи безпідставних припущень, точно дізнатися, що ж відбувається на Родні і де Цвітанка.

Таких рішучих кроків могло бути два: піти кому-небудь на князівське подвір’я або схопити кого-небудь з людей Чорного Вепра і силоміць змусити розповісти про все.

Поки, сидячи на вершині дуба, Кий роздумував, що їм робити, Боривой, забравшись ще вище, озирав далину. Хлопця, як і Кия, гризла нетерплячка. Йому, безперечно, хотілося якнайшвидше визволити сестру. Але, з огляду на молодість, зосередитися тільки на своїх невеселих думках він не міг, а тому вряди-годи, забувши, чого він тут і що потрібно стежити лише за Роднем та прилеглими до нього стежками й дорогами, він іноді поглядав і за Дніпро, і за Рось, і за далеку Ірдинь.