…
— Я впевнений у цьому! — сказав він виразно. — Якщо сумніваєшся, витягни з мого тула стрілу і порівняй наконечники… Вони однакові… Їх робив нам один зброяр, коваль М’якота…
Кий швидко висмикнув з воєводиного тула стрілу і порівняв наконечники. Однакові! Обидва плоскі, трикутні, з загостреними вусиками… Ясно — їх робила одна рука!… Отже, стріляв у Радогаста Чорний Вепр!…
— Ну, що?
— Однакові, — відповів Кий.
— Прокляття!… Як він ненавидів мене!… І таки підстеріг нарешті! — проказав з натугою Радогаст. — Я відчуваю, як холонуть мої руки й ноги… Дух смерті вже витає наді мною!… О боги!…
Йому стало важко говорити. З рота пішла кров.
Кий нагнувся над ним, але його слабкий голос губився в клекоті бою, що поволі наближався до них.
— Мужайся, княжичу! Може, це ще не смерть твоя! — Києві хотілося хоч одним словом втішити пораненого, хоча він сам не вірив у те, що казав.
Радогаст важко підняв повіки, довго вдивлявся в Кия туманіючими очима. Потім слабко стиснув йому руку.
— О-о!… Сонце зайшло… Темно стало… Помстися за мене… Поляни… Поляни гинуть… Я знаю…
Він раптом здригнувся, випростався і перестав дихати. Вражений цією незвичайною смертю, Кий якусь хвильку ще дивився на його посуворіле непорушне обличчя. Потім підвівся, оглянувся — і вжахнувся: все поле бою було за гуннами. Вони розітнули полянський стрій навпіл і двома крилами почали оточувати їх, безжалісно побиваючи бойовими палицями, січучи шаблями, топчучи кіньми… А молодша дружина Чорного Вепра, замість того, щоб ввігнатися в прорив і відтиснути гуннів, одійшла назад, зупинилася на пагорбі і спостерігала звіддалік за побоїщем.
«Чорний Вепре! Гнів Перуна на твою голову! Якщо залишуся живий, я помщуся тобі — і за Радогаста, і за родовичів, що тут безславно гинуть!» — подумав Кий і, схопивши списа, кинувся в кривавий вир, у саму гущу бою.
Одного погляду було досить, щоб зрозуміти, що поляни підупали духом, що їм уже не вистояти супроти незліченних вершників Ернака. Потрібно рятувати тих, кого ще можна врятувати.
І він щосили гукнув:
— Поляни! Не дозволяйте себе оточувати! Відходьте до лісу — він сховає нас і захистить від ворожої кінноти!
Його сильний, гучний голос перекрив гамір бою і покотився понад правим крилом полянського війська. Ліве крило вже було повністю відрізане гуннами і приречене на загибель.
Підупалі духом вої, почувши, що хтось думає, дбає про них, збилися в щільний гурт і, прикриваючись щитами, почали поволі відступати до лісу. Тепер кожному стало ясно, що лише густий ліс порятує їх від несамовитої гуннської кінноти, яка в чистому полі має безсумнівну перевагу над пішими воями.
Кий відступав разом зі всіма. До лісу було недалеко, але гунни насідали. Потрібно було відбити їх, затримати.
— Списами! Списами бийте вершників! — гукав він. — Бо наші мечі закороткі, щоб дістати їх! Мечами розпорюйте животи коням!
Він підняв кілька списів, яких удосталь лежало повсюди, і щосили метнув одного в груди гуннові, що мчав на нього. Гунн не встиг відхилитися. Гострий наконечник блиснув на сонці і прохромив нападника наскрізь.
Потім ще два вороги впали поряд, влучені вправною рукою молодого воїна. Інші, зустрівши несподіваний опір, притримали коней, відхлинули назад.
— До лісу, друзі! До лісу! — знову загукав Кий. — Під його захист! Гунни на конях не поткнуться туди! Всі, хто залишиться живий, ідіть до Кам’яного Острова! Зберемо там сили і вдаримо на гуннів. Боги допоможуть нам!
Поляни поспішно відступали до лісу. Передні вже пірнули в його зелену гущавину і звідти почали стріляти по гуннських вершниках, не дозволяючи їм переслідувати тих, що ще залишалися в полі.
Кий відступав одним з останніх. Розлютовані несподіваною відсіччю, гунни значно більшими силами знову напали на тих полянських воїв, котрі прикривали своїх товаришів. Тепер вони гнали наосліп, потрясаючи шаблями і бойовими палицями, вигукуючи свій грізний бойовий клич — гурракх, гурракх!
Темна хвиля ординців котилася, мов степовий вихор. До лісу залишалась якась сотня кроків, але Кий бачив, що до нього не добігти. Тоді він, зібравши всіх, хто був поблизу, наказав прикритися щитами і з боєм відступати назад.
Немало воїв відгукнулися на його заклик і, вишикувавшись щільною стіною, стримували насідаючого ворога. Гунни посилили натиск, та пробитися наперед і посікти тих, що тікали до лісу, не змогли. Їхні коні здибилися перед щитами, списами й мечами, якими прикрилися поляни, болісно заіржали, падаючи з розпоротими животами й підсіченими сухожиллями ніг.