Князь Кий

Молодший гунн висмикнув з піхов шаблю й заніс над Києвою головою, цілячись вістрям прямо в обличчя. Але товстун застережливо щось вигукнув, і той опустив руку.

Удвох вони швидко розтягли вбитих, і товстун, штовхнувши Кия ногою в бік, знаком наказав підніматися.

Кий поволі, з натугою, бо все його тіло задерев’яніло, підвівся і відчув, як шумить у голові, а ноги, мов диби, нетвердо стоять на землі. Видно, давався взнаки міцний удар по тім’ю.

Товстун оглянув бранця з усіх боків і, пересвідчившись, що він не поранений, витягнув з кишені мотузку і скрутив руки за спиною.

— Іди!

Його привели до чималого гурту бранців і прив’язали до сукуватої ворини, прилаштованої, мов конов’язь, між двома яворами. Так припинають коней, — з тією тільки різницею, що бранців припнули значно міцніше, та ще й поставили двох вартових.

Кий зіперся на ворину — замислився.

Отже, як він і передбачав, поляни зазнали нищівної поразки. Хай не все плем’я підкорено, не весь полянський полк загинув, — та що з того? Сила полянська зазнала значних втрат, і тим родам, що зберуться біля Кам’яного Острова, буде нелегко тепер протистояти гуннам. Та й чи зуміють вони взагалі протистояти? Чи не розтрощать їх гунни в перші хвилини бою, як Радогастову дружину? Чи не розітнуть своїм клином полянські лави, як це вони зробили щойно тут?

Після цього бою стало ясно, що поляни, б’ючись у пішому строю, не зуміють зупинити могутній удар гуннської кінноти, яка, розігнавшись, набирає такої швидкості й сили, що змітає все на своєму шляху… Проти кінноти теж потрібна кіннота! Проти гуннського клина треба виставити свій клин або таку міцну заслону, об яку гуннський клин розплющиться, як вістря списа об крем’яну скелю! Та як це зробити?

Думки роєм кружляли в голові, що ще боліла від удару чи то булавою, чи кінським копитом, але нічого путнього придумати Кий не міг.

Його увагу привернув загін гуннів, що не поспішаючи об’їздив поле бою. Попереду на білому коні скакав вершник у багатому одязі. Зброя його ряхтіла золотом, сідло — сріблом, а шапка — самоцвітами.

— Каган! Каган! — загукали вартові гунни і зігнулися в поклоні.

Загін наближався. Бранці — хто сидів — посхоплювалися, пильно вдивляючись у людину, від якої залежало їхнє життя. Настала тиша.

Хтось із полонених раптом вигукнув:

— Дивіться — там Чорний Вепр! Наш княжич!

— Де?

— Поряд з каганом…

— Взяли в полон?

— Та ні, вільний… І при зброї… Невже перекинувся на бік гуннів?

— Не може бути! Може, хтось інший?

— Де там інший… Він!

Вартові шикнули:

— Тш-ш-ш! Мовчати!

Кий закусив губу. Він не здивувався, побачивши Чорного Вепра поряд з каганом Ернаком, бо знав більше про нього, ніж інші вої, що лише почали здогадуватися про зраду, а про вбивство воєводи Радогаста навіть не підозрювали… Він тільки тепер подумав про себе: адже зустріч з Чорним Вепром — це смерть для нього!

Каган зупинився на узвишші, звідки добре проглядалося все поле бою. Мовчки позирав на білі, полянські, і темні, гуннські, трупи. Гуннських було значно менше, і на кагановому обличчі з’явилася вдоволена усмішка.

Потім він повернувся до бранців, метнув зловтішний погляд по їхніх насуплених, суворих обличчях.

Кий не зводив з кагана очей.

Був це невисокий огрядний чолов’яга з великою сивою головою і темним широким обличчям. Крізь рідку сиву бороду і такі ж рідкі вуса просвічувала спітніла від спеки брунатно-жовта шкіра літньої людини. Києві пригадалися розповіді отця про Аттілу, і йому подумалося, що Ернак, мабуть, дуже схожий на «батька гуннів». Адже — син!…

Ернак раптом показав рукою на купи мертвих полянських воїв, що лежали в полі, і словенською мовою, тобто мовою тих споріднених з полянами племен, що жили на Дунаї і за Карпатами, прокаркав хрипко:

— Бачите?… Так буде з кожним, хто не скориться гуннам і підніме на них збройну руку!… Так буде з кожним — лежатиме з розтрощеним черепом у бур’яні, і ворони клюватимуть його мертві очі!… Сам Тенгріхан покликав гуннів до панування над іншими народами і племенами, і це панування — на десять тисяч літ! — Він зробив паузу, щось подумав, а потім, ще понизивши голос, додав: — За те, що ви підняли супроти мене меча, вас варто було б піддати лютій смерті або продати ромеям у рабство! Але я не зроблю цього… Бо за вас вступився ваш князь Чорний Вепр, котрий пообіцяв — і за себе і за вас — вірно служити мені і під час миру і під час війни…

Чорний Вепр став при цих словах поряд з каганом і сказав:

— Поляни! Родовичі! Я єсмь князь ваш…

Хтось із бранців, перервавши його мову, кинув:

— Ми тебе не вибирали… Хіба було віче наших родів або старійшин? Де ж наш воєвода Радогаст?

Чорний Вепр здригнувся і пильно подивився на бранців, бажаючи, мабуть, віднайти сміливця. При цьому погляд його упав на Кия.

— Ти?… Живий? — не зумів приховати радості Чорний Вепр. — Отже, це ти не визнаєш мене за князя? Га? Це ти тут розпатякався?